— То по вашому, ми злодії? — викрикувала далі Віра.
— Гірше. Лиш їх руки і ноги — буркнув Сашко.
Цього було більше, ніж досить, щоб він, хтозна де опинився, на щастя їх ніхто не чув збоку, тож-то Віра хоч і дуже сердилась, доносити не збиралась, лишень гнівалась, а також думала, а по часі, навіть відгнівалась, їй той задавака чимсь імпонував, мабуть незвичністю і це вирізняло його від решти інших, з якими вона зустрічалась.
От хоч би ті його розмовоньки. Пригадує ту його казку про народ, що цілу свою історію тікає від себе і не може втекти, з мрією про рай, раз у небі, раз на землі, завжди з вигнанням. Райські люди грішили, приходив з огненним мечем і титулом архистратиг Божий післанець і їх виганяв. Це повторялось… І останнім таким післанцем… Знаєте хто? З титулом — ге-не-ра-лі-сімус.
— Ви божевільний! — викрикнула Віра.
— Не заперечую, — говорив він зниженим, масляним тоном. — Ми всі божевільні. Чи ви знаєте де ваш батько? Чи ви можете про нього щось говорити? Бодай з вашою мамою? А чи знаєте чому це діється? — Віра, звичайно лиш витріщить свої гарні очі і мовчить. А Сашко вед своє: — Будують рай. Не перешкоджайте. А щодо вигнання… Хто про це думає? Лиш бояться. Жити в раю і жити в божевільні те саме — замкнуті обрії, на вікна ґрати і нема гріха, а людина на це голодна, це стає ідеалом, гріх і простір її мрія. Все рветься у простір… З-під каменя рветься трава, дитина тікає від матері, листя розлітається з дерева, нарешті, зорі, сонця, системи, галактики. Все тікає. І все від себе. У простір, у далеч, у безвість.
Отакий був той Сашко, отаке він торочив, а Віра слухає, переймається. І забуває його таки прикрі випадки.
Ось хоч би ще один такий, пригадує, випадок, у травні наступного року, коли вона скінчила консерваторію і вперше виступила зі самостійним концертом в клюбі "Більшовик". Вона старанно, за всіма правилами вокалістики, виконує кілька оперних арій, її сплескують, підносять квіти, вітають з успіхом, але їй чомусь конче хочеться почути, що скаже на це Сашко… А той лиш висловивсь:
— О, як на клюб "Більшовик" — вистачить.
Віра почервоніла близько до сліз і лишень зазначила, що після цього не буде настоювати на дальше з ним знайомство.
— Дуже шкода, — відповів він на це і зник з обрію і то на довго. Про неї писали районові газети в суперлятивах, але Сашкове зауваження муляло дошкульно і годі сказати чому. І хоча він сам зник, але його зауваження не хотіло зникати, пристало, мов смола, і переслідувало її примарно, особливо ночами, коли вона не могла заснути, передумувала свої успіхи, будучи переконаною, що вона направду великий талант, як це в її роду прийнято, де буяли самі таланти — дядько Андрій великий письменник, дядько Петро великий художник, її батько великий "ворог народу", дядько Софрон великий пролетар. Є ще десь там… Тсс! За кордоном… Про яку всі мовчали і разом всі думали… Велика тітка, лікарка… Яка присилала матері харчі й медикаменти. Отже, родин великих… А той нахаба… Хоча в дійсності, що він для неї? Чому стільки нервів? Навіть мати помітила.
— То твій Сашко — "інтеліґент"! — вирвалось у неї. Найбільша образа епохи. Була така каста, — індивіди, що все знали краще, майстрі революцій, перші її жертви, обов'язкові її поборники. Так думали про них статечні люди, так думала і мати Віри, яка мала вже тієї революції по саме горло і ненавиділа все, що з нею ототожнювалось. Для її дочки, це аж ніяк не по дорозі, ти, дитино сама по собі, в повітрі, як ластівка, що літає й щебече. Природа тобі підкаже, що воно і як воно у нашому світі.
Так воно й сталося, лишень дуже по своєму. У вересні, сорок першого року, до Києва "прийшли німці" і все полетіло шкереберть.
Сашко тоді знов, як мара, виступив з небуття. Побачила його і зойкнула:
— Але ж, Сашко!? — Цим хотіла сказати, що для нього тепер тут не місце, а він, у темній, як на баль, краватці, чистий комірець, у очах посмішка.
— Ви, бачу, злякалися. Я той самий, — казав він ноншалантно, ніби це мова про його краватку, а не про його бути чи не бути. І до цього додав: — Вірочко. Життя вчило мене тисячі років, я вийшов з Біблії, моя кров насичена електронами уваги, небезпека — перша моя сестра, знаю її природу і тут, Вірочко, нема вибору. Моїх батька й матір забрали марксисти, мені погрожують нацисти і що мені лишається — степ, вольна воля, є така нація, якої Біблія — степ, також тисячоліття, ті там могили її ієрогліфи, пригадуєте — "високії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло". Га? Є такі люди. І я знайшов між ними і собі місце. Я переніс своє шатро до них. І це записано у моєму пашпорті. І чуюся безпечно.