— Слухайте, мій сусіде. Я б вам хотів порадити залишити мою дочку в спокої. Ви своє зробили, я вам вдячний, і на цьому, давайте, зробимо точку, — говорив той повільно, настовбурчено…
— Мені здається, мій сусіде, що ця справа є значно поважніша, ніж це на перший погляд ока може здаватися — відповів на це Нестор.
— Може так, може ні, але я не бажаю, щоб до цього додавати інші ускладнення, — бурчав Іван.
— Що ви під цим, властиво, розумієте? — питав Нестор.
— Нема тут потреби щось роз'ясняти, ви самі знаєте що, я лиш сказав своє і, думаю, ви мене зрозуміли.
— Так, я вас зрозумів, лишень боюсь, що ви себе не розумієте. До побачення… У неділю за вами заїдуть… Біля одинадцятої, — сказав Нестор і відійшов.
Іван, здавалось, хотів, було, ще щось гостре сказати, але вже не встиг. Він залишився знов сам зі собою, як звичайно, з відчуттям особливого осамітнення, над чим він багато думає і чого не може звести до ладу. Останні слова його супротивника особливо вражали, він таки направду сам себе не розуміє, це такий крутіж дії, що в ньому не знайдеш початку, все лиш тікає і не думає куди, а Іван думає, а тому він на роздоріжжю. Йому лиш здається, що і тут мусить бути якийсь вихід… Не лишень той назад і Сибір, або той вперед і Америка. А де ж ділась та середина… Господи Боже! То ж він має батьківщину… То ж він нічого не зробив такого за що треба її від нього забрати. І хто це має робити? І яким правом? Якось дивно подумати, що йому, саме йому це відбирають і таким нахабним, зухвалим способом, що його не збагне ніяким розумом.
Але ж ти знаєш, Іване, що на твоїй батьківщині сталося? Хіба ти не бачиш, не чуєш? Чому сперечаєшся? Я не сперечаюся, відповідав він на таке, я лиш не можу, вбийте мене, цього розуміти. Ви лиш подумайте… Мене вирвано з ґрунту і викинуто… Отак, ніби непотрібний бур'ян… З місця, яке належало мені тисячу років.
Скільки разів і при яких тільки обставинах, він завдавав собі це питання і ніколи не знаходив на нього відповіді, так ніби його заворожено, так ніби він не чув ніяких тих, роками й роками, день-щодень, від рання до вечора, завжди крикливих, доказів, показів, переконувань. Візьми лиш любу газету, відкрий лиш радіо-апарат, зайди до першого-ліпшого кінотеатру і маєш чорне по білому.
Але Іван був завжди Іван, він міг все це бачити і не бачити, чути і не чути, всі ті минулі роки його не тільки не переконали, що він помиляється, а ще збільшили переконання, що правда по його боці. І що його супротивники, одного разу, мусять до неї вернутися, якщо хочуть жити по людськи. Як не тепер, то в четвер, а можливо й тепер. То ж перейдено смугу досвіду, що перед ним не встояв би сам люципер.
А тому Іван пробує… Ще раз пробує… Було-не-було — пробує. Це розпач, розуміється, у тому тисяч протиріч, смертельна загроза… Він це знає… Але це така арена і ти такий ґлядіятор для яких нема вибору. І тому він, з болями й жалями, але рішучий і не лишень за себе, а і за свою дочку. І ніщо вже тут не змінить справи. Що він і дав зрозуміти тому самому Сидорукові.
І тепер Іван сам, довкруги сам, ніякий нікому сват чи брат… Але на розговіння чомусь, сам не знає чому, погодився. Вдарила якась нотка. Інколи це щось, проти чого не встоїш. Налазять згадки. Як там не кажи, а в тому сила, розуміється, сентимент, але такий сентимент, що заліз до крови і кости. А це вже щось, як закон і суперечка з таким не зміщається.
І наскільки той Іван сам, настільки Нестор не сам. Він на розрив зайнятий. Чергове його завдання, намовити Ірину на той самий подвиг що й Івана, лишень з іншого боку. Вона має проти цього свої застереження.
— Між іншим, Несторе, — з виразом загадковости питала Ірина, — що є з тією красунею, з якою ти мав стільки клопотів?
Вже сама така характеристика цього питання насторожує, постає діялог, в тоні Ірини відчувається атака, в тоні Нестора оборона.
— Вона має своїх, при чому тут ти, — говорила Ірина на завершення.
— Мається на увазі комітет. Люди потребують підтримки, — казав Нестор. Сперечалися, але на розговіння Ірина погодилася. І цю точку було також вирішено.
А наступний день суботній, на цей раз сірий, вікно, що виходить на сад, на яр, на поле — зачинене, за вікном по деревах топчеться вітер. І велика тиша. Навіть мовчать голуби. І лишень, вслухавшись, крізь тишу, доноситься приглушений гуркіт автошляху, що отам за долиною.
Заходили люди, а між ними, подібний на святого Сергія Радонежського, як його малюють у церковних календарях, колишній ректор Київського Політехнічного Інституту, Сергій Миколайович Смолицький, який зайшов довідатись, "як там справи", а побачивши на столику Ірини дві червоні крашанки, мало не заспівав: