— О, так! О так! Моя стара також ґвалтує пекти паску, мали золоту обручку, проміняли на муку… Це ж бувало… Пригадуєте? Дванадцята ночі, відвалюють від гроба камінь. Віками й віками, ось скоро тисячоліття. Бувало, як гримне хор Софії — "смертию смерть поправ" — здавалось, воно так і є. Ми, бувало, особливо діти, просто бачили воскреслого, що вирвався з гробу й несеться у небо. А за ті самі паски я мало не опинився в Сибірі. Котрогось там року, Великдень припадав на першого травня, а моя стара, візьме та й спече "бабки". І як то у нас водиться — певне око підглянуло і донесло. І ціла буря. Тайфун. Ой, ректор та пече паски! Тягнуть, та суд, та комсамолія. Та які там, кажу, паски, то ж Першого травня. А чому така форма? То ж, кажу, "бабки". Не знаєте? Бачите. То ви, кажу, забули, що Перше травня, а що Великдень то не забули… Що трапляється разом раз на десятки років. Соромтесь! Такі ви комсамольці? Хто вас виховує! І вони настрашились, а я видряпався з лиха… Але скільки це коштувало нервів… Це ніякий там жарт, це питання життя. Одного нашого знайомого… Був учителем… Забрали… Гримнуло, а він перехрестився. За звичкою, механічно. А моя стара оце й каже: давай спечемо паски! У відплату. Не пожаліла шлюбного персня. От до чого дійшли. То ж звичайна, як глянеш, худоба, тічка скажених собак, а провались той режим — відвалювання від гробу каменя почнеться ще з більшою вирвою. І саме через оту тічку, — говорив Смолицький старечим голосом, його очі сльозилися і він витирав їх шматком зеленої ганчірки.
Сидоруки залишили його на обід, а по обіді, Смолицький і Нестор, позичили у господаря дому, ручного возика і поманджали до найближчого гаю по дрова. Старий скаржився, що його стара мерзне і не має чим заварити чаю. Стинали молоді кленочки, з яких стікав сік, розтинали їх на жердя і тягнули додому. І трохи забарилися.
Тож-то вчора Нестор обіцяв Вірі, що на третю прийде на чай, а ось вже по третій. Відходячи, казав Ірині, що йде замовляти на завтра бричку… І було це йому неприємно, як і неприємно було відвідувати Віру у неї вдома, що подумали б її господарі, згадка про їх сина та ще дуже жива, але коли він вийшов на велику дорогу, вже здалека помітив знайому фіґурку у строкатій хустині, ясному плащі, що його розкидав вітер, яка, вздрівши Нестора, побігла йому назустріч. Їй, мабуть, спішно, проти неї вітер, але біжить. Рожеві щоки, сяючі очі, розкриті сміхом уста. Вітаються за обидві руки.
— Я не видержала! Чекала, чекала… Де ви були? — кричала вона ще на бігу.
— Займався хазяйством, — відгукувався Нестор.
Віра взяла його під руку, йшли з вітром, вона розтягала кроки, щоб втримати такт, намагалась дивитись йому до очей. Нестор збентежений, це сценка з часів юнацтва, щось, мов би з гімназії.
— Слухайте, стрибунко-душко. Чи конче треба нам йти з вітром? Пропоную зміну курсу, — озвався знов Нестор.
— А чай? А мій чай? — швидко реагувала Віра.
— Хіба ж можна оце довкруги заміняти за любий чай? — показав він на поля.
— То куди? Кажіть, ведіть, з вітром, проти вітру, у хмари, з хмари… Отак через луг до того он гаю, — захоплено щебетала Віра.
— Давайте отак, — вказав він на пригірок вкритий зеленою пшеницею, по якій ще недавно гарцювали американські танки і полишали за собою виразні сліди.
— Біжимо! — як стій викрикнула Віра.
Звернули з дороги і бігли стежкою під пригірок. Вітер дув зліва, пшеничка мрижилась, краєвид за ними ширшав і по часі, засапані зупинилися. — Бачите? — питав Нестор. Перед ними долина, річка, протилежне взгір'я, автошлях, по якому туди і назад пробігали верхи силуетів джіпів. І світило поміж хмаринами гостре сонце.
— Бачу, — казала Віра з приложеною до чола долонею.
— Що ви бачите? — питав її Нестор.
— Не кажіть, не кажіть… Щось надзвичайне, — казала напружена Віра.
— Ті там на горі машини. То Америка. А внизу Ільм. Річка. В ній вудив Ґете. А чи бачите оту там точку під вільхами на закруті? — говорив театрально Нестор.
— Бачу, бачу. Рибалка, — швидко казала Віра.
— Диригент Горенко. З Києва, — казав патетично Нестор.
— То він, то він. Пізнаю, — захоплено кричала Віра, мов побачила чудо. — Я чула в Києві його хор. Цікаво, чому й він тікає, йому там не було зле, — говорила вже спокійніше Віра.
— Йому хотілося половити рибку в Ільмі, — казав усміхнено Нестор.
— Но, но, но! Це не жарт. Несторе! Осініть!
— Його хор звався, здається, "Думка", — казав сповільна Нестор.