— Чекайте, чекайте, — перебила Нестора Віра. — Давайте розберемося. Професора судять… Професора судять… Напевно комсомольці. Так. Це у нас бувало… Але ж це комсамольці. Сливе діти. Який там їх суд. Я сама до них належала, мене виключили за відмову якраз бути прокурором. Це щось, як… як, — Віра не знаходила слова як це назвати і їй поміг Нестор:
— Як преторія Пилата, що кричала розпни! Це ви хотіли сказати?
— Ах, Несторе! Це таке все заплутане. І чому? Чи ви можете сказати чому?
— Я не можу сказати чому. В нашій природі існують прірви з незбагнутим призначенням. "Щось таки та значимо, коли так бояться нас" — пригадуєте такого дуже ліричного поета, який тішиться, що належить до такої прірви. Там не обвинувачують за злочин. Ваш батько не поповнив ніякого злочину, там обвинувачують, що ви не вірите в суботу, як вони вірують, в людині існує, наприклад, бажання карати ближнього за те, що той потрапить краще за неї жити. Іноді це звуть заздрістю, але цю заздрість аналізують і виводять з неї наукові теорії… Коли хочете — по моєму, нема справді бідних й багатих, є спроможні й не неспроможні. От і все. От і істина. Але там… У тій науці… Там вам Сибір, каторга, чверть століття Воркути за… Що ви Іван, а не Мишко… Так воно чомусь є, — говорив Нестор через полум'я багаття.
Говорили й говорили, Віра все питала… І дивувалася. Нестор, мов обвинувачений, намагався виправдатись і також дивувався. Це здивування їх виповняло, дуже швидко біг час, підкидали до вогню паливо, вітер шарпався вздовж залізничного валу, вривався під віядук, колотив димом, проривалося крізь діри хмар небо і зливало цебрами сонце просто на пшеницю, що нагадувала хустину зеленого шовку в руці дівчини, яка прощає в дорогу милого.
Нарешті їх час відходити, Віра перечить, їй і так дуже добре, але час, але сонце, але життя. Назад вертались в мовчанці. Нестор просив лиш Віру зайнятися організацією транспорту… І заїхати завтра за батьком. Перед ними долина, косе проміння сонця. Ану, чи побачать рибалку на закруті Ільму під вільхами? Даремно. Він вже зник. Але джіпи на другому взгір'ю гуркотіли далі.
XII
Весь той недільний ранок Нестор з Іриною заняті збиранням в дорогу, хотілося блищати, Ірина в чорній, з широкими рукавами, суконці, яка їй личила вельми, Нестор в костюмі з пасистою краваткою, приходили знайомі, багато христосувань, на столику збільшилось крашанок. Погода також зм'ягшала, її вітер унявся, здавалось йому було досить вчорашнього дня.
Чекали на підводу, сподівалися на одинадцяту, але вона появилася ген біля другої. Це вносило роздратування. Під браму підкотилась бричка на високих колесах, пара гнідих, тяжких коней, на козлах Віра у дивній кепі захисного кольору з віжками й батогом у руках, одягнутих у чорні рукавички, поруч неї, з іронічною посмішкою, Я у ролі коопілота, який почав польською мовою поясняти, чому вони спізнилися, бо він забарився в костелі… З Яном, згорблено й незграбно, у бахматому, але все так новому, бронзової барви, костюмі, вгрузло сидів Іван, який спокійно привітався з Нестором, з великим трудом зробив біля себе місце Ірині, тож-то Нестор, полагодивши всіх і наговоривши купу привітань, присів насупроти Івана й Ірини на скринці з оброком. При знайомстві з Іриною, Віра відзначилась зразком артизму, посміхнулась чарівною усмішкою, а Іван, у своїй величній незграбності, виявив таку силу кавалерськости, що його не можна пізнати. Він, як велить звичай древній, тричі христоснувся, був зело уважний, з місця взяв тон кавалера, почав розмову про погоду, згадав як то у них там "бувало" над Дніпром рікою, коли їхалось святити свячене. З Іриною, виявилось, вони земляки, Ірина зі Золотоноші, це ж рукою сягнуть до Канева. Батько Ірини, прокурор царського часу, знав Морозів, побував також на засланню, а вернувшись, перед самою війною, перебував у Каневі. Іван міг дещо про нього сказати… Жив в тяжких умовах, дуже постарів… Чи живе й тепер? Хто може знати.
Зараз за плечима Нестора, рівно й напружено, з віжками в руках, Віра. Привіталась з Нестором чемно й формально. Вона править кіньми, її руки простягнуті, її очі скеровані вперед, її волосся виривається з-під кепки і бавиться з вітром. Біля неї, з виразом професійної поблажливости, сидить Ян. Коні тяжкі, повільні, їх копита ступають рівно і твердо, колеса брички котяться ліниво байдуже. Одразу за селом, вони повернули наліво на бічну, польову, м'яку дорогу, потягнулися вверх на взгір'я перекрочили широку, бетонову автостраду і плужились далі в напрямку півдня.
Погода ласкаво і, здається, переконливо підносила чоло, небо слухняно синіло, сонце розсипало свої щедроти, поля яріли бірюзою, чисельні жайворонки тріпотіли в повітрі.