Выбрать главу

Віра дивувалася, а він дивився на неї, як на дитину, яка не розуміє, але й розуміє і, видно здалека, що у неї на думці, щось її особисте, що влилося у саму її кров і кружляє по жилах, як вогонь. Хотіла б спитати, але ж це не час.

— А ви, здається, все ще в гніві, — заговорив він знегодя. — Забудьте. Я був тоді сердитий. Ви співали чудово.

— А тепер? Вже не сердитий?… Хотіла спитати Віра.

— Лишімо "тепер", — казав він, коли вона його все так спитала. — Кожне "тепер" приходить і відходить, приходить "опісля". Пригадуєте, нашу розмову про рай? Проломлено його двері. Мені обридли угодники Кремля, смердять здохлі догми, двадцять п'ять років "Дем’янова уха" — їж, або куля в потилицю.

Віра це дуже слухала, але не дуже розуміла, загостра тема, разючі символи, до такого не звикли її вуха, ще перед тижнем від такого могли потрястися земля і померкнути сонце, але сьогодні це вже банальність. Йшли, між іншим, руїнами, де ще вчора стояв Хрещатик, міст від години п'ятої вечора до години п'ятої ранку, клалося в домовину і закривалось вічком, западала тиша й темрява, яку інколи, там то там, стьогали постріли, або розпачливі окрики.

Віра з матір'ю Мар'яною, жила у старій, облущені будові ХVІ-го століття, званій КОБУЧ, залишок від зруйнованого Михайлівського монастиря, що до війни правила за студентський гуртожиток, тож-то тепер — звалище бездомности, між яким опинились і ці двоє, недавно мешканці Хрещатика, що зірвався в повітря з єдиним щастям, що їм вдалося вирватись з того мало не голими, але живими. Їх келія — три на п'ять метрів простору, товстючі стіни, склеплена стеля, глибокі вікна, прогнила підлога і ніяких меблів, ніяких речей, ніяких харчів. У довгих, похмурих коридорах вештались загадкові постаті, раз у раз зчинялися рейвахи. Мати Вірина відходила на село за харчами. Віра лишалась самою, поява Сашка, була для неї збавленням, янголом-хоронителем.

Щоб бути ближче, він і собі роздобув приміщення у цій споруді, з місця зударився з голодом, виграв турнір, за статтю "Модерне мистецтво" здобув співробітництво в новоз’явленій газеті "Українське слово", а тим самим і талони на обіди її їдальні і не лишень для себе, але й для Віри, під претекстом, що вона його жінка, чого вона, розуміється, не знала.

І це був також Сашко, що почав намовляти Віру залишити Київ в напрямку заходу, що означало "заграницю". На таку думку Віра ахнула. Чи він розуміє, що для неї залишити Київ — залишити життя? Але Сашко є Сашко, це зразок невмолимости. Чи вона розуміє, що їх карта Києва бита і то назавжди? За нього провадиться гра ва-банк, виграють "ці" з Києва зроблять порожнє місце, виграють "ті", порожнє місце лишиться з них самих. А чи не мають права і вони на життя?

Це питання також… Віра почала підводити інвентар свого Києва, як сказано, вона жила з матір'ю на Хрещатику, поблизу Прорізної, у так званому Сліпому перевулку на другому поверсі старовинної споруди, компактно заселеної різним людом, у одній, з входом від надвірної веранди, кімнаті з одним вікном, одним столиком, одною шафкою, двома ліжками, двома стільцями та різним іншим крамом, а між тим поруч, в рамцях і без рамців, фотографій розвішаних на білених вапном стінах. Високе, вузьке вікно завішене пожовклою, ще з царського часу, мережною фіранкою з виглядом на заднє подвір'я та дощаним, потемнілим від часу, тином з великою дірою, через яку лазили люди й тварини, які хотіли скоротити собі перехід до сусідньої вулиці Пушкіна.

Споруда несла на собі тягар принаймні двох століть, мільйони людських кроків вигладили і майже зрівняли її сходи, трухлявість поняла все, до чого лиш торкнешся, у шпаринах заселилось твердо багато поколінь особливого тваринництва званого клопами, у мушлі кухонного зливу, ранками можна сполохати зграю щурів, а коли та пускались в хід примуси і герці власництва п'ятьох господинь, це нагадувало не майстерню, де майструють борщі і вареники, а залізничне депо, де кують і лютують метал.

Одначе, все це взяте у всій своїй дивовижності, не творило для Віри особливого здивування, ані навіть питання. Оселились вони з матір'ю тут від тридцять сьомого року, коли Вірі було треба вступити на високу школу і прибули сюди з їх рідного Канева за допомогою і протекцією їх всемогутнього дядька Андрія, їх "жил-площа" не відходила від загального стандарту мешканців цього міста, за винятком хіба таких, як той самий дядько Андрій, який займав аж три кімнати з окремою кухнею у величній будові Роліт на вулиці Леніна.