Вірі інколи вдавалось добитись швидшого руху, її биндюги намагались їй догодити, пускались швидшим клусом і за пару годин показалась їх мета.
Село при шляху, при долині, двоповерхові, старовинні будови, оточені муром подвір'я, вузькі, нерівні вулички. І велика тиша. Вулиці німі і порожні, брами закриті. Тільки горобці та голуби, та зрідка собаки. І дуже зрідка люди, переважно старші, переважно жінки у широких, довгих, темних спідницях. На всьому значились смуток, жалоба, мовчазність.
Тетяна й Микола Водяні мешкають у одній чималій кімнаті другого поверху більшого будинку головної вулиці. Браму відчинив урочисто Микола Іванович, Тетяна в темній, святочній сукні вибігла назустріч. Рухнуло бурхливе христосування, докори за спізнення, посипались компліменти.
— Іване! То ж ти красень!
— Вірочко! Ти цвітеш.
— Пані Ірино! Ви розкіш.
— Несторе! Моя ви стара любов. І навіть Ян дістав свою пайку, до чого спричинилась його висока шапка.
У відплату Тані дісталось також, наприклад, Іван вирік:
— Ти мені нагадуєш мого тестя.
— Миколу Степановича? Здурів? — казала Таня.
— Таке саме руде волосся.
— Коли судити по волоссю, то ти нагадуєш нашого Кудлая.
— Га, га, га! — реготав Іван, можливо, вперше за весь останній час. Микола Іванович зразок коректности, по військовому, сливе на струнко, його темно-синій, залежаний у валізі, костюм тіп-топ гладжений, пасиста краватка агресивно в формі. З’явилась також Мар'яночка. Кучерява, рожева, ніби знята з бонбоньєрки монпансьє.
З шумом, гамором, юрбою входили до будинку, дерев'яні сходи тарабанили й рипіли, кімната заповнилась рухом і говором. І, здавалось, вони тут самі, хтозна де ділись власники дому, на їх половині мертва тиша.
До речі, кімната готова прийняти бій, стіл хизувався сніжно-білою скатертиною, в центрі паска, свічка, шість крашанок, довкруги порцеляна, кришталі, срібло.
— Ууум! — першим мукнув Іван.
— Чудово! — дещо позичене, — пояснила Тетяна і просила до столу.
Хоча з цим не було поспіху, гості знайомились. Віра розмовилась з Мар'яною про писанки, Нестор в куті, на нічному столику натрапив на великий, критий оксамитом, фото-альбом. Розгорнув і ахнув. Стара Прага. До нього підступив Микола Іванович. Пішли пояснення. Знані обличчя, студенти, професори, діячі політики, учасники визвольних змагань. Відчити, з'їзди, академії. Масивне скупчення інтелекту України irredenta.
— Похвально, що вам це вдалося зберегти, — вказував на альбом Нестор.
— В останні хвилини, — казав Микола Іванович. — Коли ми залишали Прагу, большевики були вже на Ольшанах, кілометрів з десять. Ми чекали американців, які були під Берандовим приблизно на такій же віддалі, здавалось, один тільки крок. Але знаєте, чехи… Братші русове… То ж так їх чекали. І дочекались. Нам прийшлось спішно відходити, в останню хвилину. Хапали, що трапилось під руку. Все залишили — бібліотеку, картини, меблі… Вирвались з парою валіз, але це, — він вказав на альбом, — взяти мусіли. Все таки, як не кажіть, той шматок нашої Праги залишиться в пам'яті не тільки нас, але й віків.
— Але чи всім вдалося вирватись? — питав Нестор.
— Яке всім… Багато не змогло. Деякі по старості, деякі з недбальства, деякі з апатії, деякі з наївности… Мовляв "вони змінилися". Багатьох арештували з першого дня, на вік не зважалося, дехто поповнив самогубство. Славінського… Пам'ятаєте. Сімдесяти п'яти років. З ліжка, хворого. Вмер по дорозі, — говорив Микола Іванович.
— Це в їх стилі, — зазначив Нестор.
— Пані і панове! Стіл чекає! — втретє гукала Тетяна.
Поволі сідали, Іван на головному місці, від нього праворуч Ірина, ліворуч Нестор, біля Ірини Микола Іванович, насупроти Віра, на завершення Мар'яна з Яном. Тетяна во главі паради в чині генерал-господині і разом церемоніял-майстра, на її столі масивом їжа і пиття доведені, як казав опісля Нестор, до екстази, а Микола Іванович не тільки наливає чарки кольору бурштину, але й коментує, як це сталося.
— Американцеві, на щастя, заболів зуб, вимагалось інтервенції доктор-Тетяни і ось дві пляшки "Скач"-у, — казав він безпристрасно.
— Хотілось по нашому, — спокійно додала Тетяна.
— Морозиха! — докинув Нестор.
— Стоградусна, — казав Микола Іванович.
— Дочка Григора… І в такому разі пом'янемо тут і його душу, — говорив Нестор і підняв чарку.
— Христос воскрес! — окликнула Тетяна.
— Воїстину воскрес! — відповіли всі хором.
Очі всіх звернені на Івана, він, мов би занімів, закрив очі, здавалось тратив притомність. Віра готова кинутись йому на поміч, решта насторожено чекала, але це тривало лиш кілька секунд, він швидко прийшов до себе, струснув головою і вимовив: