— Нічево, нічево. Ето прайдьот, — казав він по-російськи і одразу перейшов на свою мову. — От, знаєте… Не звертайте уваги. Нерви, — бурчав він і підняв чарку.
Всі облегчено відітхнули, випили, набирали їжу. Микола Іванович наливав "на другу ногу" і ніби сам до себе говорив:
— Як не кажи. Доба чортяча. Але ось чудо. Хто міг думати, що ми зустрінемось… І в такому місці. Ото ще раз! За чудо!
Випили ще раз. Усі. Навіть Мар'яна чарку чогось лимонадного. Іван випив і було видно, що в його гартованій плоті нуртують вибухи чуття, тому Ірина почала з ним мову про брата Андрія, якого вона знала з кіно-студії. Це і врятувало Івана від паніки, він входив у норму, а побачивши мису справжніх, пузатих і навіть зі сиром, вареників, він викрикнув:
— Вареники! Коли ми з вами бачились?!
Це додало сприту, почались в перемішку, без керма і вітрил, гутірки в туманності чарки, згадували і перезгадували хутір, а в тому рідних і менш рідних, а Віра, що сиділа на розі стола недалеко етажерки, на якій помітила кілька книжок знайомого вигляду авторства її дядька, в тому знаменний його, Розгром" і зовсім не знані "Тверді руки", про які щось було чула, але не бачила.
— Тьотю Таню! — гукала вона крізь метелицю гамору. — Звідки ти маєш "Тверді руки"? Це пригасило гамір, обличчя повернулись до Віри.
— Ми дістали, — казала Тетяна.
— Але ж у Києві ми їх не бачили, — говорила Віра.
— Бо по виході їх скоро вилучено, — казала Тетяна.
— Я цього не знала, — відповіла Віра.
— Нічого дивного, думаю, що й Андрій про це ні слова. До нас дійшло лиш пара примірників, — казала Тетяна.
— Це цікаво… За що їх зняли? З дядьком такого не траплялося, — дивувалась Віра. — У нас багато про це говорилось, казали, що там порушено питання мозолястих рук, що в революцію вважалося пашпортом пролетарськости, в протилежність рук білих, що символізували паразитів. Довідались, що вожді революції належали також до білоручок. От вам і проблема.
— Андрій, мабуть, пригадав Іванове весілля, — зазначив Микола Іванович.
— А й справді. Тоді нас перевіряли за руками, — казала Тетяна.
— Тепер це "нєльзя". Кажуть, що, вставайте гнані і голодні" там заборонене, — додав Микола Іванович.
— Дивно, що дядько Андрій уникнув Сибіру — несподівано озвалась Мар'яночка, яка, здавалось, навіть цього не слухала. Очі всіх звернулися на неї, її обличчя залилось зніяковінням. На виручку їй прийшов Нестор.
— Ваш дядьо виробив собі там особливий імунітет.
— І взагалі… Андрій! Вірочко. Ти його найкраще знаєш. Що він таке? — питав Микола Іванович.
— Ти думаєш, Андрій теперішній, — додала до цього Тетяна.
— О! Дядьо Андрій. І це все. Він мене протегував, балував, привозив закордонні панчішки… Але чи я його знала? Ніколи ніяких розмов, ніяких питань… Щоденне, буденне — погода, їжа, часом спорт, одяг, взуття. Як спалося? Що снилося? І, розуміється, мій спів. Цим він переймався. Протегував, платив, бував на моїх виступах, розумівся на співі, як і на всьому, чого б не торкнувся. Але в його робітні я майже не бувала. О, можливо, два-три рази мигцем. Над робочим столом, вражав портрет Сталіна, стіни заложені книгами. Машинка, телефон… Але спитайте мене, що він коли робив і взагалі, яку грав ролю — не скажу. А він грав ролю… У Спілці письменників, в політиці… Без нього ніщо. Завжди в почесних президіях… Говорили ми на двох мовах, залежно від потреби, борони Боже якесь питання, навіть невинне… Як я вже опісля зрозуміла, він виробив не лишень імунітет, а й особливу спритність поведінки… Гостре відчуття в коливаннях ліній партії, вождів, а головне — головного, від якого залежало кожне дихання. І, як мені здавалося, він не боявся, як було з іншими привілейованими. Але його боялися… Навіть високі партійники. Тому, мабуть, він і ризикнув тими "Твердими руками", з надією, що це пройде, як жарт, як стара згадка, але не пройшло. Там не розуміють гумору. А що це зійшло безболісно… Дядьо Андрій мав фори. На самій горі. І взагалі… Це складна, вражлива натура. Я його дуже любила, — закінчила свою мову Віра.
Усім це сподобалось, Микола Іванович навіть подякував, прекрасна, як він висловивсь, характеристика, Ірина глянула на Віру кілька разів, Нестор вдавав незучасненого, Тетяна інколи вставляла якесь слово від себе, то ж то Іван — тріюмф, він лиш слухав, але як слухав… Така дочка. Недурно її дід по матері був найбільший говорун, але Тетяна все ще не вдоволена цілком, вона вимагає більше: