А що ж до Миколи Івановича, так той щойно в розгоні. — А як ви до його вислужництва? Кажуть, що його колеги не дуже це полюбляють, — говорив він зі заплющеними очима, ніби його щось сліпило.
— Ви читали його "Розгром". Читали… Розуміється. Було це вислужництво? На нього, було, накинулись, але врятував Сталін. З примхи… Не будь цього, і йому не оминути обителі Зосими й Саватія. А чи знаєте, що це за штучка оті самі колеги? Особливо дрібнота… У яких заздрість основна чеснота… Зацькують, заклюють… Лишень не Андрія. Це тверда капиця. Взагалі ж це арена… Святий-не-святий, а станеш чортом. Але Андрій тому Велзевул, — говорив Нестор.
— Але, шановні, але, милі! Не забувайте моїх голубців! — гукала Тетяна.
— Хто відважиться! — говорив Нестор і моргнув на Миколу Івановича, який старанно знов підливав до чарок. — До голубців! — підняв він свою чарку.
— До голубців! — вторував Нестор.
— Але ж скажу, сестро, голубці! Століття вже їх не бачив, — озвався Іван.
— А чи пригадуєте хто у нас найкраще робив голубці? — питала Тетяна.
— Як не пригадувать… Наталка. У мене в Чіб'ю вона заправляла хазяйством, — говорив Іван.
— А як це потрапила вона до Совєту національностей, та ще й від зирян? — питала Тетяна.
— Навчила їх гнати самогон з клюкви, а ті з вдячности й проізвели. Там же все "липа"[19]— говорив Іван.
— Це нагадує Мошка, що "ісполнял" негра в Комінтерні, — говорив Микола Іванович.
Почувся сміх, перейшли на анекдоти, Іван почав крутити з недопалків цигарку, до нього підсів Микола Іванович, Таня прибирала зі столу, Ірина з Вірою їй помагали, до Нестора несміло підійшла Мар'яночка і показала йому свій празький альбом фотознимок — табори, пластуни, Карпати, марші, танці.
Починало вечоріти, засвітилась електрика, Ян висловив бажання їхати, на що Тетяна заявила, що він може їхати, всі ж решта лишаються. Ночувати? Тут? Але де, але як?
— Отут… Покотом, валетом, — підбадьорювала Тетяна.
— А як завтра додому?
— Пішечком. Ніженьками. Тут всі дорослі, — гомоніла Тетяна.
У висліді — Ян урочисто возсів на козла і погнав свої битюги з двору, Тетяна відійшла до своїх господарів позичати патефона, козацтво-лицарство згуртувалось біля Івана з наміром почати нові філіппіки. Віра з Мар'яною примістилися біля відчиненого вікна з виглядом на город, де вже цвіли нарциси, відцвітали вишні і намірявся цвісти бузок. Погода виходила знов на рівень весни, сонце сідало за широким будинком клуні з обіцянкою, що завтра можна сподіватися продовження сьогоднішнього.
Зі своїм пластовим альбомчиком, Мар'яна оповідала Вірі, що це таке пласт і що це Прага, як там жилося. Багате, старе місто, великі магазини, повно товарів, найновіші моди… Товариство, зустрічі, танці… Вчились в гімназії, розуміється — українській. У Празі були і українські школи, це демократія, кожний міг, як хотів, думати що хотів, читати, належати, до яких хотів партій. Її батько належав до товариства українських інженерів, до Історико-філологічного товариства, до Державного центру УНР. Що це УНР? Українська Народна Республіка, що постала за революції в Києві, яку москалі розгромили, але яка існує і до цього часу на еміграції. Чи чула Віра щось про Петлюру? Не багато. Там це ім'я заборонене.
Віра здивована, така дівчина, а стільки знає, багато з того Віра чує вперше, от хоч би національні свята — Крути, Першого листопада, Двадцять другого січня, Базар. Про все це у них говорилося, ось як сьогодні, одверто по різному. Знали про їх рід — хутір, діда, батька, дядька Андрія, Сопрона, Петра. І також про неї — Віру.
Віра вражена, схвильована, Мар'яна це розуміла, вона чула, що "там" все таке заборонене, ніяких таких згадок, ніякої політики.
— А про що ви думали й говорили там? — питала Мар'яна.
— О, як дістати суконку, як стати в чергу, "що там дають", закордонні фільми, закордонні переклади письменників… — відповідала Віра.
— Але там закордоном завжди ганять, — казала Мар'яна.
— Усе, що там ганять, сприймається добре, — відповідала Віра. — Там панує культ закордону, це мрія, — говорила далі Віра.
— А чи знають там щось про нас тут? — цікавилась Мар'яна.
— Не багато. І не дуже хочуть знати. По-перше, це заборонено, По-друге це… Ти не повіриш… Заздрість. Ми тут для них зрадники, але не "родіни"… А їх лиха. Ми повинні були терпіти з ними разом. Ми тут розкошуємо, "по кав’ярнях", у той час, коли там гинуть… — казала Віра, чого Мар'яна не могла зрозуміти і на що не знаходила відповідного слова.