Увійшла знизу Тетяна і перервала їх мову. Без патефона.
— Знаєте, — казала вона, — у них там таке… Сидять і плачуть. Сьогодні здалися їх армії, у них там два сини, один на сході, бояться, що він не вернеться. Я подумала — не гаразд нам у їх хаті тепер бавитись. Як би це виглядало. Обійдемось без музики.
Усі з цим годилися, навіть стишили мову, час минав і так швидко, у цьому маленькому світі так багато великих зацікавлень… Поважною головоломкою було, як розмістити всіх спати, за даними, які мала до своєї диспозиції шефка цього генерального завдання, — всі вони мали б зміститися у одній цій кімнаті, за винятком Івана, якого пощастило примістити десь там внизу цього дому.
— О, скільки разів нам так приходилось. У дорозі… І ще гірше. Тут бодай не має алярмів, — вибачливо поясняла Тетяна. Ірина квапилась їй на виручку:
— Ми в Києві, родиною з трьох людей, жили п'ять років у пів кімнаті розділеній килимом, за яким жила ще одна родина.
— У нас на хуторі було, наїде гостей, — казала Тетяна.
— На хуторі… Теж мені порівняння, — казав Микола Іванович.
— А що б ти думав. Улітку ще горище, клуня, шопа, а в зимі світлиця, куль соломи, покотом.
— Змістимось! — резюмував Микола Іванович.
— Отже, ахтунґ! На мою команду! — казала Тетяна. — Іван унизу, Ірина й Нестор — матрац на помості, Віра й Мар'яна — ліжко. За вийнятком Віри, всі годяться, вона не може спати у двійку на одному ліжку, тому коректа: Віра також поміст, сливе під ліжком Мар'яни.
— Як же я буду через тебе перескакувать? — питала Мар'яна.
— Нічого. Ти можеш літати, — казав на це Микола Іванович.
Стелилися, гомоніли, сміялись, роздягались жінки — чоловіки одверталися, роздягались чоловіки — жінки одверталися, убиральня по сходах внизу, світло одразу за дверима, Ірина зовсім побіч ліжка Водяних, Нестор по середині помосту, біля нього, замість нічного столика — валіза, за валізою постіль Віри. Речі складали, хто де міг.
Біля години дванадцятої офіційно й остаточно починається ніч, гасне світло, глибока темрява, трохи згодом до високого вікна починає вкрадатись світло місяця, з темряви вилазити контури предметів, як також залишки мови.
— А знаєш, Віро, — чути шепіт Мар'яни, — там, під моїм ліжком я бачила мишу.
— О! Не кажи! — реагувала одразу Віра.
— Що ти, Мар'яно, вигадуєш! — сердилась Тетяна. — Там ніяких мишей.
— Я їх направду боюся, — скаржилась Віра.
— Там біля тебе Нестор Павлович. Він тебе оборонить, — озвався Микола Іванович.
— Під моїм омофором, виходить, мають знайти схоронище аж дві жертви цього терору, — відповідав Нестор.
— Я мишей не боюся, — заявила Ірина.
— Лишень привидів, павуків і бомб, — відповів на це Нестор.
— А я тільки мишей, — відозвалась Віра.
— А і справді… Що воно страшніше — миша чи бомба? — філософував Микола Іванович.
— Залежно від синдро-індивідуалістичних суперечностей між біологічною і соціяльною природою речі, — відповів на це Нестор.
— А що така мова мала значити? — питав Микола Іванович.
— Зміст супоставлення: бомба — миша, — говорив Нестор.
— Миша страшне. Бррр! Влізе тобі під ковдру, — перебила Мар'яна.
— Маєш, дочко, рацію… То ж то бомба — бах! І нема, — казав Микола Іванович.
— Чи ви затихнете? — сварилась Тетяна.
— Вона конче хоче загнати мене на ліжко. Не дамся! — казала Віра.
— Це коли ми, одного разу, на Поділлю, — почав, було, Микола Іванович, але його одразу перебила Ірина:
— Миколо Івановичу! Лиш нічого страшного!
— Це не страшне, тільки забавне… Такий епізод, коли наш відділ, на одному хуторі, зупинився на ніч, — продовжував Микола Іванович.
— Сподіваємось, там не було гоголівської відьми, — перебила його знов Ірина.
— А якраз і була, — вів своє Микола Іванович.
— Відьма! — викрикнула Мар'яна і так завертілась, аж тріснуло ліжко. — О! Це гірше, ніж миша. знаю, — бурмотіла Мар'яна.
— Звідки ти знаєш? — питала Тетяна.
— Знаю. З книжок. Така баба. З носом, як гак. З мітлою, що летить. Ух! — продовжувала своє Мар'яна.
— А я відьом не боюсь, — казала Ірина.
— Лишень клямки, що сама повертається, — додав Нестор.
— Не нагадуй! — протестувала Ірина.
— О, клямки я також боюсь — озвалась Тетяна.
— Ви? Воїн революції? Боїтесь клямки? — кпився Нестор.
— Ще й як боюсь. Коли лишаюсь сама, підпираю двері стільцями, заглядаю під ліжка, до шаф, — казала Тетяна.
— Щось там знаходили? — питав Нестор.