— Але ж, батьку! Тут Ґете, Шарльота, а ти джіпи— казала Віра з докором.
— Що було — загуло. Тримаймось того, що є, — говорив Іван невдоволено. — Від Дніпра почалось, на Дніпрі скінчиться, — додав він по хвилі.
— А чи знаєте, друзі, що цей самий Ваймар і ваш Канів на одній паралелі? — докинув до цього Нестор.
— Ну от бач. А ви мені Шарльота, Шарльота. Та Дніпро, а тут Ільм. Порівняй. Історія шукає більших просторів, а вони там, — говорив Іван.
— Питання лишень, що та історія з цим зробить. Кого поставить хазяїном, а кого наймитом, — говорив, ніби байдуже, Нестор.
— Поки ми там — ми там. Залишимо — прийдуть інші. Порожнечі земля не зносить, — парирував Іван.
— Буває, що ми там, а разом не там. "На нашій не своїй землі", як казав один канівець, — наступав Нестор.
Іванові не збувало іншого, як замовкнути, але по ньому видно, що він не думає здаватися, має свою думку і при ній лишається, хоча їх погляди на ці явища не багато розходились, а їх суперечки походили скоріше з престижу, як також з упередження. Інколи бути з кимсь близько, але не могти переломити в собі особистого упередження, робить з людей непоєднальних противників, яким тяжче узгіднитись, ніж ворогам справжнім.
Доходили до автостради, по якій шугали ті самі джіпи, що їх бачили лишень здалека і які видавалися механізмами, що бігають самі від себе, як заведені дитячі забавки, але тут зблизька було видно живих хлопчиськів у одягах захисної барви і кепках з широкими, загнутими до верху, козирками, які тими механізмами правлять. Деякі з них, здавалось, щось жують, ось там один мав підняті до самої керівниці коліна, ніби йому не вистачає для ніг місця, а один, побачивши мадрівників, весело викрикнув:
— Гей, фолькс! Гав ар ю? — і викинув їм під ноги якийсь предмет.
— Цигарки, — озвався Нестор, підняв пачечку з написом "Камель" і подав Іванові.
— Що ж… Америка, — резюмував на це Іван.
— Його розриває якась радість, — відповів на це Нестор.
Переходили автостраду, відкрилась долина, виринув Тавбах, спустились вниз, перекрочили Ільм, вийшли на шлях насупроти граничного каменю, на якому Нестор знайшов Віру. Знайома, освоєна дорога, як завжди, проходять втікацького вигляду люди, трапляються й знайомі —Христос воскрес — воістину воскрес! Не обійшлось і без, як велить звичай, великодних цілунків.
— А, що? Не чудовий мій батько? — питала весело Віра Нестора, коли з обома прощалися, бо їй ще три кілометри далі до Мелінґену.
— Не чудовий, а пречудовий! — відповів на це Нестор.
— Слухайте, молодий народ, я не ворона з байки, мене на лестощі не візьмеш, коли що — ремствуй на себе. А тепер добраніч! Спати! — говорив пригашеним тоном Іван.
Прощались, розходились, Нестор подався вверх вуличкою, виложеною округлим камінням з назвою, котячі голови", по яких пройшло поколінь з десяток, мав добрий настрій, за брамою двору погладив кудлату голову пса з ланцюгом на шиї, увійшов до будинку, але замість прямувати до себе, повернув до кухні, де, звичайно, "Телефункен" подавав останні вісті. Застав там лиш господаря дому у надто розпачливому вигляді.
— Гер Візер! Що сталося? — запитав Нестор.
— А! Нема про що говорити, — відповів той з серцем. — Здалися! Фарфлюхте людер!
Надходила година вістей з Лондону і Нестор довідався, що цього дня, о годині 2.41, у головній кватирі штабу Айзенгавера в Реймсі, представники німецького головного командування, під проводом генерала Йодла, підписали акт безумовної капітуляції перед силами аліянтів США, Великої Британії, Франції і Совєтського Союзу, і що завтра опівночі має зупинитися вся стрілянина на фронтах європейських воєнних дій.
— Ви перемогли! Їдьте додому! — кричав Візер.
Нестор дивився на цього бідного чолов’ягу і пригадав того вояка з джіпу. Ось воно те. Переможені й переможці. Хто, як, і для чого поставив їх у ці відмінні становища? Одного — бути щасливим, радісним з бажання обняти світ і зробити щось приємне, навіть коли це буде звичайна пачка цигарок і другого — бути в розпачі, прибитим горем на краю повного упадку духа. Яка сила керує цим розподілом ролей і яке їх призначення? На обличчі Оскара Візера було виразно видно відбиток болю його душі. Болю дошкульного, справжнього, що обернув це просте, тверде, селянське обличчя у вираз незрозумілого страждання.
— Їдьте додому, — демонстративно казав Візер до Нестора.
Нестор дивився на нього з тією самою, злегка іронічною, посмішкою, з якою вступив до цієї кімнати, б не мав інших висловів, щоб сказати йому свою думку. Щоб він тепер не сказав, той його не зрозуміє. У ньому залито вогонь його розуміння.