— Тепер мені все одно — руси-не-руси, хай вони забирають весь світ. Американці! О! Це вони! Вони нас віддали їм! Але одного разу. Прийде час і на тебе, дорогенька Америко. О, прийде! Я знаю — прийде! А ви, ви їдьте додому! Тут вам нема місця. Бачите! — казав з розпачем Візер.
— Пане Візер, моя війна ще не скінчилася, — відповів на це Нестор.
— Ваша? Яка ваша? Що за війна? — говорив пристрасно Візер.
— Моя війна. Зі Сталіном. З СССР, — відповів спокійно Нестор.
Візер подивився на Нстора, мов би на божевільного, але враз схаменувся.
— Скільки ви маєте дивізій? — враз запитав той зовсім поважно.
— Жодної, — казав Нестор.
— А Сталін має триста п'ятдесят, — говорив Візер.
— На днях повідомляли, що з концентраційного табору випущено відомого патера Німоллера, який воював з Гітлером, не маючи ніяких дивізій. А скільки дивізій мав Гітлер? Хто з них переміг?·— говорив Нестор.
Ця така розмова мала всі дані розгорнутися, але до кухні увійшла господиня дому фрау Гільда у своїх, на босу ногу, патинках з дерев'яними підошвами, підперезана якимсь рушником, яка шепелявим, тюринґським діялектом сказала Несторові, що там до нього прийшла якась фройляйн.
Нічого дивного, до такого Нестор звик, до нього заходять часто і також фройляйн, але це трохи пізно. Він залишив кухню і в малому, півтемному коридорчику побіля сходів, побачив жіночу постать, у якій одразу пізнав Віру. Не встиг сказати слова, як вона кинулась назустріч і схвильовано казала:
— Не сваріть, не сваріть! Наперед вислухайте! Я лиш на хвилинку!
Нестор вказав сходи, вийшли наверх і коли опинились у його темній клітині, Віра кинулась йому на шию, схвильовано горнулась, гостро, уривно шепотіла:
— Знаю, я знаю! Але я не не могла. Зрозумійте! Сваріть, але зрозумійте! Я так бігла… Боялася!
— Але ж, Віро — намагався сказати щось Нестор, вирвався з обіймів, засвітив світло. — Та заспокойтесь… Сідайте… Отут, отут. Що сталося?
— Два дні! Цілі два дні! От що сталося! Несторе. То ж я не могла… То ж не можу. То ж це мука. Ви мене зрозумійте, — говорила вона швидко.
— Вірочко… Вірочко… Все це зрозуміле. Але ми… Не забуваймо де ми… Що ми. Це ж, Вірочко, фронт. Ми з вами в бою. Боремось за життя. І все, що в нас — почуття, пристрасть… Я знаю… Можливо ми мусимо чимось ризикувати, але… — говорив Нестор збентежено, він тратився, не знаходив справжніх слів, Віра його відчула, її це вразило, вона зірвалась, кинулась ниць на ліжко, її плечі здригалися плачем.
— О! Вірочко! То ж не треба… Нічого не сталося, то ж усе добре, — говорив Нестор, присів до неї, гладив її волосся.
— Бо я… бо я… Я знаю… — бурмотіла вона в подушку крізь сльози. — Ви бачили… Я трималася… То Ірина… Ви її любите… І такий день… І батько, і тітка. Я знала, що це ви… Тітка Таня каже: подякуй за все Несторові. Звідки ви знали?
— В лікарні ми виповняли запитник, а до того це підтвердив і батько, — відповів Нестор.
— Той мій чудовий батько… А я стратилась… Несторе! Дорогий! Я вас люблю… Ви це знаєте… У мене ніяких надій — я це знаю також, але тут… Може це така примха, але я б вас хотіла просити — не співчувайте мені, я ніяка не жертва, звичайна жінка, яка закохалась, кажете, на фронті. Ну й на фронті… То ж моє ціле життя — фронт, а роки біжать. Знаєте, чому ви? — питала Віра і піднесла голову.
— Не будемо сентиментальними, — говорив Нестор.
— Я була бідна…
— Ну… Катеринка… Кажете не співчувати…
— Несторе! Я була бідна!
— Ну і що? Випадковість. Це вражає, розуміється… Але ми, наприклад, забули, що ви мій гість, що існує добра чашка чаю… Га?
— Ви маєте чай?
— Справжній, добрий ерзац.
— Почастуйте.
Нестор не пішов, а побіг вниз і не тривало довго, як він появився з тацею, чайником, двома чашками і навіть перекладанцями м'яса і сира. Віра не чекала його пасивно, встала, очистила від книжок столик, розстелила настільничок, що лежав згорнутий на підвіконню.
— Чудово! — викрикнув Нестор.
— Просимо до столу, — казала Віра з милою посмішкою.
Їли з великим смаком, настрій мінявся. Віра сиділа незручно на поруччі стільця, Нестор на стільці, права її рука на його плечі. Гомоніли, сміялись. Віра сміялася, як вона бігла, на порозі спіткнулася, гналась ніби в прірву.
— Це добрий знак, — жартував Нестор.
— Що я такий боягуз?
— Та прірва. Коміть головою… Щирість.
— Вам смішно.
— Саме в цьому вартість.
— У смішному?
— У тій грі. Така тобі симфонія.
— Вир. Такий вир. Глянеш — голова завертом. Ах, Несторе! Не потраплю сказати. І гарно, і страшно, і боляче. Я інколи себе питаю: чому я така? Що це за вибір? То ж я ганюсь за примарами. Мій розум протестує, але мій нерозум… Що ви на таке скажете? Колись казали серце, а що це тепер? Мені треба було родитися за мирного часу, щоб бавитись примарами, а тепер це лиш… Як би ви це назвали? — говорила захлинаючись словам Віра.