— Ви дуже в течії… Більше ніж хто. Ваші роки вимагають свого і ваше серце їм сприяє, — говорив спокійно Нестор.
— Але ж час, але ж час… Віро, бійся Бога, то ж ти готова себе розірвати, то ж ти вже була на грані кінцям це ось тепер… Несторе! То ж це моя лебедина пісня…
— Ооо! Вірочко!
— Якщо батько мене забере…
— Як то забере? Що ви якась річ?
— Чи ви не бачите, як хапають? Днями, ночами. То ж тисячі!
— Але ж він батько.
— Одержимий. В його стані явища міняються. З батька може вилізти хтозна що, — говорила Віра з незвичним для неї острахом.
Нестор відповідав, реагував, направляв. Теми мінялися. Говорили про одержимість, про варварство, про Америку, про Москву… Про Париж. І закінчили про біблійного царя Давида… За той час Віра міняла не лишень теми, стиль мови, але й позицію. Вона ось приляже, чи він дозволить? Втома. Збабрана минула ніч, дванадцять кілометрів дороги. Лягла горілиць, долоні за потилицю — рівна, пружня. Ті її очі, хто їх забуде. Глибокий емеральд темного забарвлення — розженись і шубовсь ген з головою.
Нестор намагався тримати віддаль, говорив ноншалантно, Віра його слухала, а час біг шкереберть. Яка це година? Скоро дванадцята.
— Вірочко, ви, бачу, втомлені, нам треба йти, — вирвалось у Нестора ніби між іншим.
Віра потягнулася, її груди піднялися, мов бойовий штандарт, очі заплющені. — Ах! Треба йти! Треба йти! Як би гарно було — не треба йти. Ну чому, мені скажіть, не судилося — не треба йти… А бути… У ці маленькій комірчині… З вами. І чутися безпечно, безпечно. Так ніби в цілому світі нікого, крім нас двох, не було. Почуття такої чудової безпеки. Коли я бачу вас… Ах! Ви не повірите, для вас це не зрозуміле… — говорила вона ніби до себе. А Нестор стояв, дивився, посміхався і ціла його постать виразно казала: а все-таки треба йти, і хоча не було слів, але Віра це чула і бачила.
— Це жорстоко! Несторе! Не встану! — казала вона і простягнула обидві руки. — Допоможіть!
Та коли він намірився це зробити, вона пружньо зірвалася з місця і її руки миттю обняли його шию. Він підняв її і одніс до дверей. І поставив на ноги. Вона не сперечалася… А по хвилинах, вони сходили потайки вниз сходами, свіжість ночі і кудлатий пес зустріли їх за дверима, спокійний півмісяць сточувався поза мур, дві злиті тіні віддалялися вниз вуличкою, — праворуч будови, ліворуч городи, погрузлі самі в себе, оповиті тишею.
Проходили сливе попід вікнами Іванового мешкання, другий будинок від головної вулиці, його вікна темні, світло місяця освітлює його пів хідника. Пройшли мовчазно і вийшли на головну дорогу. Долиною здовж Ільму клався прозорий туман. Не було мови, лиш чуття.
— Чудова ніч, — ніби ненароком вирвалось у Нестора, хоча він думав про щось інше.
— Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно хоч голки збирай, — продеклямувала Віра також в задумі, куплет знаного вірша.
— А чи знаєте, Вірочко, що воно, крім вашого дня народження, важливого сталося? — питав жартома Нестор.
— Для мене, у цілому світі, нема важливішого, ніж моя любов, — відповіла вона байдуже.
— Але тільки послухайте: минулого дня, о годині другій і сорок одна хвилина ранку, капітулювала німецька збройна сила. Війна скінчилася. Ми з вами прожили вже двадцять дві години і тридцять три хвилини в мирі — тим же тоном говорив Нестор.
— О! — відповіла на це Віра.
— Вас це не зворушує?
— Хіба це для нас?
— Для підручників історії…
— Дуже елементарних, — відповіла на це Віра. І додала: — Чи зможу вас бачити завтра?
— Не заборонено, — відповів Нестор.
— Тоді, до завтра, — казала Віра на прощання, не подаючи навіть руки, як демонстрація її незадоволення.
Це відбувалося під брамою подвір'я Врінґлерів, де жила Віра.
Нестор повернувся і серед тиші нічної облитій місяцем, вертався до Тавбаху. І був вдоволений. Здавалось, він щось в собі переміг, що могло бути для нього навіть фатальним… І також, здавалось, що пристрасті Віри, ніяк наслідок її психічного заломлення, осягнули свого зеніту і тепер їх опановано силою волі її інтелекту. Головне, що тепер лишається, допомогти їй встояти перед намаганнями батька забрати її на "родіну", де чекає головне її лихо, а це значить не лишати її до часу, аж поки це не буде остаточно вирішене.