Людині бракує свободи настільки, наскільки вона ще повністю не відрізала пуповину, що прив’язує її до зовнішнього світу. Але саме «пуповина» надає людині безпеку й відчуття належності й укорінення принаймні до чогось і в чомусь. Я хочу назвати ці зв’язки, що існують до того, як процес індивідуалізації завершується остаточним виокремленням індивіда, «первинними зв’язками».
Ці зв’язки є органічними в тому сенсі, що становлять частину нормального людського розвитку, вони передбачають відсутність індивідуальності й водночас надають людині певний ступінь безпеки й відчуття орієнтації у світі. Саме вони пов’язують дитину з її матір’ю, члена спільноти з його групою і з природою, людину доби Середньовіччя — з церквою та певною соціальною верствою. Як тільки досягнуто етапу повної індивідуалізації (тобто коли індивід звільняється від первинних зв’язків), він зіштовхується з новим завданням: потребою знайти нові орієнтири, вкоренитись у світі й убезпечити своє існування новими методами, які відрізняються від притаманних етапу доіндивідуального існування. Тоді й свобода набуває іншого значення, на відміну від того, що його вона мала до того, як індивід досяг цього рівня розвитку. Тут варто спинитись і прояснити ці концепти — розглянути їх ретельніше саме у зв’язку з індивідуальним та соціальним розвитком.
Відносно раптовий перехід від стану в лоні матері до власне людського існування й відрізання пуповини відзначає одержання малюком незалежності від материнського тіла. Проте ця незалежність є справжньою лише в грубому сенсі роз’єднання двох тіл. Функціонально малюк ще й досі лишається частиною матері. Поступово дитина починає розглядати матір та інші об’єкти як щось окреме від неї. Одним фактором у цьому процесі є неврологічний і загальний фізичний розвиток дитини, її здатність схоплювати предмети — як у фізичному, так і в психічному розумінні — та опановувати їх. Через свою діяльністю дитина починає досліджувати й відчувати зовнішній світ. Процес індивідуалізації посилюється процесом навчання. Своєю чергою, цей процес сповнений низки різних фрустрацій та заборон, які видозмінюють і роль матері: вона стає людиною, що має свої цілі, відмінні від бажань дитини, а інколи й узагалі перетворюється на ворожу й небезпечну персону[20]. Цей антагонізм є частиною процесу навчання, але весь процес не зводиться виключно до цього і є важливим фактором у загостренні розмежування понять «я» і «ти».
Поки дитина тільки починає в принципі розпізнавати іншу людину як таку й навчається реагувати на неї посмішкою, минає кілька місяців. Поки дитина перестає плутати себе з довколишнім світом, минають роки[21]. А до того часу дитина демонструє особливий вид егоцентризму, притаманного дітям, який не виключає чутливості чи інтересу до інших, оскільки «інші» все ще не усвідомлюються як справді окремі від неї. З цієї ж причини ставлення дитини до влади й авторитету протягом перших років життя відрізняється від її ставлення до цих феноменів у пізнішому житті. Батьки чи будь-хто інший у позиції владного авторитета все ще не усвідомлюються як цілком окремі істоти — вони є частиною всесвіту дитини, а цей всесвіт досі є частиною самої дитини. Тож підкорення їм якісно відрізняється від того типу покори, що виникає між двома індивідами, які стали по-справжньому окремими один від одного.
Напрочуд виразний опис раптового усвідомлення десятирічною дитиною своєї індивідуальності можна побачити в романі Р. Г’юз «Сильний вітер на Ямайці»:
«І раптом з Емілі сталося справді щось досить важливе. Зненацька вона усвідомила, ким вона є. Немає ніяких вказівок на те, чому це не сталося з нею п’ять років до того й чи могло це статися на п’ять років пізніше, і тим паче ми не можемо знати, чому це сталося саме цього пообіддя. Дівчинка бавилася будиночком на носі корабля, у тихому місці за брашпилем... Коли гратися їй набридло, вона помалу почала підніматися на корму, просто так, знічев’я розмірковуючи про бджіл і якусь казкову принцесу, як раптом її розум осяяло прозріння, що вона — це вона. Емілі завмерла на місці як укопана й почала розглядати всю себе, скільки могла охопити поглядом. Багато вона побачити не могла — шматок сукенки під носом і руки, які вона підняла догори, щоб оглянути. Проте цього вже було достатньо, щоб сформувати загальне уявлення про те невеличке тіло, яке дівчинка щойно усвідомила і яке було її тілом.
Емілі засміялася дещо іронічно. «Ну, — подумала вона, — Оце так! Треба ж, щоб саме тебе з усіх людей отак-от узяли й упіймали. А просто так звідси не виберешся зараз, і ще достатньо довго не виберешся, доведеться побути дитиною, потім вирости, а тоді постаріти, і тільки там уже зможеш позбутися цього скаженого карнавального костюма».
20
Слід зауважити, що сама по собі фрустрація інстинктів ще не викликає ворожості. Відчуття безпорадності, що продукує ворожість, у дитини викликає придушення її експансивності, пригнічення її спроб проявити себе, ворожість, яка походить від батьків, тобто стисло — атмосфера придушення.
21
Jean Piaget,