Вирішивши зосередитись і не відволікатися від такої вкрай важливої ситуації, вона почала лізти по линвах до свого улюбленого оглядового майданчика на самому вершечку щогли. Коли під час цієї нескладної для неї вправи Емілі робила рух рукою чи ногою, її щоразу дивувало, які вони в неї слухняні та як підкоряються її наміру. Звісно ж, пам’ять підказувала дівчинці, що руки й ноги завжди її слухалися, проте раніше вона ніколи не усвідомлювала, наскільки ж це справді дивовижно. Усівшись на своєму майданчику, Емілі почала неймовірно ретельно розглядати шкіру своїх рук, бо це була її шкіра. Вона вистромила плече з-під сукенки, а також зазирнула собі спереду під платтячко, щоб переконатися, що й під одягом вона є. Емілі підвела плече, щоб торкнутися ним щоки. Цей дотик обличчя до оголеного плеча, яке стирчало з платтячка, був таким приємним, наче її з ніжністю торкнувся якийсь дуже близький друг. Проте ніщо не могло дати відповідь на питання, звідки ж конкретно походить це відчуття — від щоки чи від плеча, бо вона не розуміла, чи то щока пестила плече, чи навпаки.
Остаточно переконавшись у дивовижному факті, що тепер вона — Емілі Бас-Торнтон (чому в це твердження їй заманулося вставити слово «тепер» — цього вона не знала, бо явно не уявляла себе кимось іншим до цього моменту), нею заволоділи серйозні роздуми про те, які це матиме наслідки у майбутньому».
У міру дорослішання та відсікання первинних зв’язків дитина дедалі активніше вдається до пошуків свободи й незалежності. Проте збагнути цілком долю цих пошуків можна, лише усвідомивши діалектичну природу процесу індивідуалізації, який весь час посилюється.
Цей процес має два аспекти. По-перше, дитина стає сильнішою фізично, емоційно та психічно. Вона активно посилює свою діяльність у кожній зі сфер. У той же час ці сфери дужче інтегруються одна в одну. Розвивається впорядкована структура, керована волею і розумом індивіда. Якщо ми назвемо це впорядковане й інтегроване ціле особистості людини її «я», ми також зможемо сказати, що одним з аспектів посилення процесу індивідуалізації є посилення «я» людини. Як в індивідуалізації, так і в розширенні «я» є певні межі — почасти це індивідуальні для людини умови, але по суті їх встановлюють саме соціальні умови. Попри те що в цьому плані відмінності між різними індивідами видаються нам значними, насправді кожне суспільство характеризується визначеною межею індивідуалізації, яку нормальний індивід просто не може перетнути.
Другим аспектом процесу індивідуалізації є посилення самотності. Первинні зв’язки надають людині відчуття безпеки та єдності з навколишнім світом. У міру того як дитина виокремлює себе з довкілля, вона починає усвідомлювати і свою самотність, розуміти той факт, що вона є істотою, відокремленою від інших. Це відокремлення від світу, який, порівняно з індивідуальним існуванням, є незбагненно сильнішим і потужнішим, а часто й загрозливим і небезпечним, породжує відчуття безсилля і тривоги. Допоки людина лишається інтегральною частиною цього світу, допоки вона не усвідомлює можливості індивідуальної дії та відповідальності за неї, їй нема чого боятися. Коли ж людина зіштовхується індивідом, вона сама зіштовхується віч-на-віч із цим незбагненним і могутнім світом.
У людини з’являється інстинктивне бажання відмовитися від своєї індивідуальності, вона хоче подолати почуття самотності та безсилля шляхом повного занурення в довкілля. Ці інстинктивні пориви і нові зв’язки, які вони створюють, не ідентичні з первинними зв’язками, які були відрізані в процесі розвитку людини. Як дитина не може фізично повернутися до лона матері, так само й людина не може фізично скерувати процес індивідуалізації у зворотний бік. Спроби зробити це неминуче набувають характеру підкорення, у якому ніколи не зникає протистояння між владним авторитетом і дитиною. На свідомому рівні дитина може почуватися задоволеною та захищеною, проте несвідомо починає відчувати, що за це вона сплачує відмовою від сили й цілісності власного «я». Наслідок підкорення діаметрально протилежний до того, що від нього очікувалося: у дитини посилюється відчуття невпевненості й небезпеки, разом з яким набирає обертів її ворожість і бунтівливість, значно небезпечніші, бо спрямовуються проти тієї людини, від якої дитина стала (чи залишилася) залежною.
Проте підкорення — не єдиний спосіб уникнути самотності чи тривоги. Інший спосіб, і до того ж єдиний продуктивний і такий, що не призводить до нерозв’язного конфлікту, полягає в спонтанному зв’язку з людьми і природою. Такі стосунки зв’язують індивіда зі світом і при цьому не позбавляють індивідуальності. Цей тип стосунків, найвищими проявами яких є любов і продуктивна праця, корениться в повноті й силі всієї особистості і підпадає під ті самі обмеження, що накладаються на розвиток «я» людини.