Тим часом похитнулася й традиційна соціальна стратифікація серед народу. Замість упорядкованих прошарків населення, у містах ми бачимо маси експлуатованих і політично пригноблених робітників. Уже 1231 року, як зазначає Буркгардт, політичні заходи, вжиті Фрідріхом II, були «спрямовані на цілковите знищення феодальної держави, на перетворення населення на масу, позбавлену власної волі чи засобів самозахисту, але змушену по максимуму сплачувати численні мита»[28].
Результатом дедалі більшої руйнації середньовічної соціальної структури була поява індивіда в сучасному розумінні цього поняття. Знову процитуємо Буркгардта: «В Італії вперше скинуто цю вуаль (віри, ілюзії та дитячих забобонів), і стає можливим об’єктивний підхід і розгляд держави, а заразом і решти речей у цьому світі. Разом із цим посилюється і суб’єктивний бік, бо людина починає усвідомлювати себе індивідом із власною духовністю й визнає себе такою. Колись у такий самий спосіб греки відокремлювали себе від варварів, й араб почувався індивідом у той час, коли інші азійські племена ідентифікували себе лише як частину своєї раси»[29]. Опис Буркгардта духу цього нового індивіда ілюструє те, про що ми писали в другому розділі про відокремлення індивіда від його первинних зв’язків. Людина виявляє, що і вона, й інші — це індивіди, окремі істоти, вона також усвідомлює, що й природа відокремлена від неї за двома параметрами: її треба приборкати та опанувати в теоретичному й практичному вимірах, а також можна насолоджуватися її красою. Людина відкриває для себе світ — на практиці відкриває нові континенти й розвиває дух космополітизму, який Данте ілюструє своїм висловом «Моя країна — це весь світ»[30].
Ренесанс — це культура багатого й могутнього вищого класу, який опинився на гребені хвилі, що її здійняв шторм нових економічних сил. Народні маси, яким не дісталося багатства і влади керівних груп, втративши безпеку, яку їм надавав попередній статус, стали аморфною масою, якій можна було догоджати чи яку можна було залякувати — головне, що можновладні групи відтепер завжди нею маніпулювали. Пліч-о-пліч із новим індивідуалізмом виростав і новий деспотизм. Тісно переплетеними ставали свобода й тиранія, індивідуальність і безлад. Культура Відродження стосувалася не крамарів чи дрібних буржуа, а багатих аристократів і бюргерів. Їхня економічна діяльність і багатство надавали їм почуття свободи й індивідуальності. Проте й ці люди щось втратили: почуття безпеки й належності, які надавав їм суспільний лад Середньовіччя. Вони були вільнішими і водночас більш самотніми. Вони користалися своїми владою та багатством, щоб вичавити з цього життя останню краплину задоволення. Щоб зробити це, вони мусили вдаватися до будь-яких засобів — від фізичних тортур до психологічних маніпуляцій, безжально керувати народними масами та стримувати конкурентів у межах свого класу. Усі стосунки між людьми були отруєні цією гострою конкуренцією не на життя, а на смерть за утримання влади та збереження багатства. Солідарність з іншими людьми (або принаймні з представниками свого ж класу) була заміщена цинічним, відчуженим ставленням. Інші індивіди відтепер розглядалися як «об’єкти», яких можна використовувати і якими слід маніпулювати або й нещадно знищувати заради досягнення власної мети. Індивіда поглинув пристрасний егоцентризм, невгамовна жага влади й багатства. У результаті було отруєно й ставлення успішного індивіда до своєї ж особистості, її почуття впевненості в собі й безпеки. Її «я» перетворилося на такий самий об’єкт маніпуляцій, на який раніше перетворилися всі інші. Є підстави сумніватися в тому, що можновладні господарі капіталізму епохи Відродження були такі щасливі та впевнені в собі, якими їх часто змальовують. Скидається на те, що нова свобода принесла їм дві речі: посилене відчуття могутності й дедалі більшу ізоляцію, сумніви, скептицизм[31] і, як результат усього цього, тривогу. Це саме та суперечність, яку ми знаходимо у філософських творах гуманістів. Вони підкреслюють людську гідність, індивідуальність і силу, але в їхній філософії пліч-о-пліч із цими явищами йдуть вагання і розпач[32].
Внутрішня невпевненість, що є наслідком ізольованого положення індивіда у ворожому світі, проливає світло й на появу нової риси характеру, що, як зазначає Буркгардт[33], властива індивіду епохи Відродження, тоді як у представника середньовічної соціальної структури її не було або принаймні вона не була настільки вираженою — пристрасте прагнення до слави. Якщо сенс життя став сумнівний, якщо відносини з іншими і з собою не дають відчуття впевненості, тоді слава стає одним із засобів, здатних притлумити сумніви людини. Вона виконує функцію, яку можна порівняти зі значенням єгипетських пірамід або християнської віри в безсмертя: слава підносить індивідуальне життя людини й виводить її з фізичних кордонів на рівень незруйновності; якщо ім’я якоїсь людини відомо її сучасникам і якщо вона може сподіватися, що її знатимуть прийдешні покоління, тоді її життя набуває сенсу і значення завдяки її відображенню в уявленні інших. Таке вирішення проблеми невпевненості, вочевидь, було доступне лише тій соціальній групі, члени якої мали реальну можливість досягти слави. Цей варіант, звісно ж, був недосяжний безправним і безсилим масам тих часів. Це також було неможливо й для міського середнього класу, що став головною опорою Реформації.
30
Основну тезу Буркгардта підтверджували й доповнювали одні науковці та спростовували інші. Більш-менш у тому ж напрямі аргументує у своїй праці В. Дільтей (Weltanschauung und Analyse des Menschen seit Renaissance und Reformation, in Gesammelte Schfriften, Teubner, Leipzig, 1914), так само, як і дослідження Е. Кассірера «Individuum und Cosmos in der Philosophie der Renaissance». Натомість Буркгардта різко критикують інші дослідники, зокрема Й. Гейзінга (Das Problem der Renaissance in Wege der Kulturgeschichte, Drei Masken Verlag, München, 1930, p. 89 ff.; cf., а також у його праці: Herbst des Mittelaters, Drei Masken Verlag, München, 1924) стверджував, що Буркгардт недооцінив ступінь подібності життєвих умов широких мас в Італії та в інших країнах Європи в добу пізнього Середньовіччя; що Буркгардт вважає початком Відродження приблизно 1400 рік, але основна маса матеріалу, яку він використовує для ілюстрації своїх тез, узяті з XV і навіть XVI століття; що Буркгардт недооцінив християнський характер Відродження і переоцінив значення язичницьких елементів; що індивідуалізм є не головною тенденцією культури Відродження, а лише однією з багатьох тенденцій цього періоду; що Середньовіччя не було настільки позбавлене індивідуалізму, як це зображує Буркгардт, і тому його логіка протиставлення Середньовіччя і Відродження є хибною; що Відродження залишалося слухняною до влади епохою тією ж мірою, що й Середньовіччя; що середньовічний світ був не надто ворожий щодо світських радощів, а Відродження — не таким щодо них оптимістичним, як вважає Буркгардт; що установки сучасної людини — в сенсі прагнень до особистих досягнень і розвитку індивідуальності — в епоху Відродження існували лише в зародковому стані; що вже в XIII столітті трубадури розвивали ідею про благородство серця, а з іншого боку, Відродження не порвало з середньовічною концепцією особистої вірності та служби комусь, хто перебуває на вищих сходинках соціальної ієрархії.
Водночас мені здається, що навіть якщо ці аргументи правильні в усіх деталях, вони не спростовують головної тези Буркгардта. Аргументи Гейзінги, по суті, вибудовані за таким принципом: Буркгардт помиляється, тому що частина явищ, які він приписує Відродженню, існували в Західній і Центральній Європі вже в пізньому Середньовіччі, а деякі інші з’явилися лише після епохи Відродження. Це аргументи того ж роду, як і ті, що використовувалися проти всіх концепцій, які протиставляють середньовічне феодальне суспільство сучасному капіталістичному. Все сказане вище про такі аргументи взагалі є правильним, зокрема й щодо критики на адресу Буркгардта. Буркгардт приймав суттєві кількісні зміни, які насправді мали якісний характер, але він був настільки проникливий, що зумів розпізнати саме ті особливості розвитку, тенденції, які в історії Європи привели через кількісні зміни до якісних. Цій проблемі присвячене прекрасне дослідження Чарлза Е. Трінкгауза (Charles Е. Trinckhaus,
32
Аналіз Петрарки Дільтеєм (