Здалеку було помітно, що в цьому будинку давно ніхто не жив. Стіни облупились, на даху чорнів напіврозвалений комин, у вікнах бракувало шибок, подвір’я заросло полином. Діти сіли відпочити на розтрісканих сходах.
«Уночі тут, певно, багато привидів, — подумала Доня. — Знову доведеться спати в дуплі. Пора б уже відвідати якесь місто».
— Про що ти думаєш? — спитала вона Каспара.
— Я не думаю, а уявляю. Як колись тут сяяли вікна, чувся брязкіт срібла і порцеляни. Під’їжджали карети, увечері хтось грав на фортеп’яно Шопена і полум’я свічок коливалося від подмуху вітру. Життя, воно таке тендітне, як вогник свічки… Одного лиш не знаю, чи дозволялося воронам жити тоді на липах.
Доня задерла голову. На липах було багато воронячих гнізд. Чорне сухе гілля, з якого їх сплели, прозирало крізь зелене листя.
— От у них можемо й спитати!
Але Доня не побачила жодної ворони. Власне, удень ніхто не любить сидіти вдома, тому вона не дуже здивувалась.
Каспар свиснув, але не так, як свистять хлопці, коли їм нема чого робити, а особливо. За хвилину до них злетіла Ворона; і неквапно піднялася сходами.
— О, яка приємна зустріч!
— Мої вітання! Прошу познайомитися з Філією.
Доня й Ворона чемно вклонились одна одній. Ворона була дуже вродлива: блискуче пір’я, розумні очі, пухнасті штанці на лапках. Уся її зграбна постать була наче вилита з металу.
— Як ваше здоров’я, шановна? А ваші діти?
— Дякую, добре.
— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
— Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? — втрутилася Доня, бо не любила довгих церемоній.
— Єдиноріг — білий, а я чорна, — відповіла Ворона.
Дівчинка була вельми спантеличена такою відповіддю. Каспар це помітив і сказав:
— Спробую тобі пояснити, Доню… Пані Ворона хотіла сказати, що між деякими звірами існують певні стосунки, які не: дозволяють їм спілкуватися. Це не ворожнеча, а щось значно серйозніше. Як підсніжник не повинен зустрітися з лісовою лілією, так ворона не повинна зустрітися з Єдинорогом. Ти порушила Закон, алеї тільки тому, що не знала про це. Вельми вдячний, що ви про це нагадали. Прошу' вибачення.
— Пусте, — відказала Ворона. — Зараз ніхто дуже не дотримується прадавніх законів, але я роблю так, як вчили мене батько й мати. Не можна порушувати лад у світі, втручаючись у справи інших істот, як це чинять люди, хіба окрім тих випадків, коли йдеться про рятунок. Кожен з нас відповідає за себе і свій рід. Люди не такі вже й лихі. Людина може підібрати вороненя, яке випало з гнізда, і горобеня теж. Але ворони інакше до цього ставляться. Вони — чорні.
— Розумію, — кивнув Каспар.
— Біла ворона — це безглуздя. У нас ще вчора була така. Ми виключили її із зграї.
— Вона може загинути.
— Вона пішла з тим, хто білий, як і вона. Я сказала це і не порушила Закону.
Навіть Доня здогадалася, що біла ворона помандрувала разом з Єдинорогом.
— Чудово, — сказав Каспар.
— Минулої ночі яскраво сяяв місяць і я не спала. Блиск мене збуджує. Ми, ворони, маємо дорогі нашому серцю скарби, які передаємо з роду в рід, з гнізда в гніздо.
— Я маю для вас дарунок, — сказав Каспар і вийняв з кишені блискучу монетку. — Хай він нагадує вам про місяць минулої ночі й сьогоднішню нашу зустріч.
У Ворони радісно спалахнули очі:
— Дякую. Я хотіла б поглянути на троянду Срібного Лицаря Звірів…
— Прошу.
Доня злякалася, бо вважала, що троянда зів’яла. Але Каспар спокійно вийняв з-за пазухи свіжу білу квітку. Ворона заплющила очі.
— О, — пробурмотіла вона, — я чула цей запах вночі… Той самий запах. Коли тут росли квіти, все подвір’я пахло трояндами. Цієї ночі будинок знову почув цей запах і згадав власну молодість. Може, він плакав, бо вранці було багато роси. Ви всюди лишаєте дарунки, Каспаре…
Вона сказала це не одразу, а тоді, коли Каспар торкнувся своєю трояндою здичавілого кущика і той вкрився білими квітами.
… Срібний Лицар та його Прекрасна Панна довго відчували, як повеселілий будинок дивиться їм услід.
Лебедь
Що залишиться після тебе? Скляні лебеді поміж порцелянових тарілок, гіпсові лебеді посеред брудних фонтанів, лебеді на дешевих фарбованих килимках? Чи купа вигаданих історій про птаха з довгою шиєю, який може бути білим або чорним, але завжди прекрасним?
Віднині він милуватиметься своїм відображенням у темних водах забуття. Крик загубиться між зірок. Лише пір'їнка, біла чи чорна, допливе до людей. Дитина вийме її з мертвої ріки і спитає: чия це пір'їна? Але хто відгадає? Пір'їна не дає жодного уявлення про образ Лебедя, про його душу, довгу гнучку шию, міцний дзьоб, про покинуте гніздо, про яйце, в якому завмерло життя, коли повіяв холодний вітер. Нічого не довідаєшся від пір'їни, нічого не довідаєшся від намальованого птаха і від птаха-невільника. Свобода — це чистота і безмежність розмаху крил Лебедя.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
«Прокинься, левику!» — Поки існуватимуть смітники. — Ще один незвичайний кіт. — Визволення пантери. — Клітка завжди тісна.
— Найкраще знайомитися з містом вночі, — сказав Каспар. — Будинки й статуї тоді оживають, і чути, як у тиші б’ються їхні серця.
І Доня повірила йому. Як могла вона не повірити після того, коли бачила перетвої рення овечок в хмаринку, розквітання куща троянд? Каспар завжди був поруч неї і міг застерегти від нерозважливих вчинків. А тепер, коли він став Срібним Лицарем Звірів, вона почувалася у цілковитій безпеці. Їй досить було знати, що вона колись повернеться додому, і що слід бути терплячою, бо це не прогулянка, а дуже; важлива подорож.
Вони потрапили у місто, яке ніби зійшло зі сторінок казок. Вузенькі вулички, вимощені каменем, будинки, прикрашені вежами, балкони, підперті фігурами чоловіків і жінок, — усе це здавалося сном. Ліхтарі й повний місяць заливали усе довкола зеленуватим світлом, а тіні від будинків були темні й загадкові.
— Дивися, — сказав Каспар, — триста років у цьому домі живуть люди. День у день піднімаються по сходах. Якби не існувало часу, вони б зустрілись. А так мусять поділятися на минулих, теперішніх і майбутніх.
Доні зробилося від цих слів прикро, бо вона хотіла, щоб люди все ж зустрічалися хоча б іноді, й зітхнула:
— І нічого зробити не можна?
— Ні, — відказав Каспар, — доки існують смітники.
— Як це?
Хлопець показав їй купу сміття біля під’їзду: поламані крісла, старі журнали, глечик з відбитою ручкою, лампу без абажура.
— Поглянь, — Каспар торкнувся дерев’яного крісла з різьбленою спинкою. — Це старовинна річ. Ось тут і табличка з написом: «1798 рік. Майстер Альберті». А ось цьому дзеркалу взагалі ціни немає…
Дзеркало мало розкішну раму, оздоблену різьбленими квітами й дитячими голівками, що з них визирали. Скло тріснуло навпіл. Доня заглянула в дзеркало, сподіваючись побачити там Єдинорога, але побачила двох себе. Це було дуже цікаво. Потім вони знайшли важезний альбом з фотокартками, теж дуже старий. Там були наречені в широких білих сукнях, бабусі з курочками і песиками, батьки з дітьми, хлопчики в краватках, дівчатка в мереживних сукенках.
Одна фотокартка дуже сподобалась Доні: дівчинка з довгими кучерями й світлими очима. У руках вона тримала букет польових квітів: маків і волошок. Доня взяла цю картку собі.
— Тепер ти розумієш, чому люди з одного і того ж будинку ніколи не зустрічаються?
— То це викинули? — пошепки спитала Доня.
— У місті багато таких будинків, а по всьому світі ще більше.
— Це місто охороняють леви, — повідомив Каспар.
— Живі?
— Для людей вони кам’яні.
— А чому я не бачу жодного?
— Уночі вони ходять вулицями, сторожують.
— Хіба місто хтось вкраде? — засміялася Доня.
— Такий звичай. Треба ж їм розім’ятись, побесідувати…