Бабуся перша ввійшла у воду й вигукнула:
— Яка краса! Зовсім тепла вода!
Тур
Володарю степів, під яким дрижить земля, срібнорогий брате мій, Туре, лаштуйся в дорогу. Ти сам, але душа твоя вмістила душі всіх, загиблих ще в прадавні часи, турів. Востаннє крикни так, щоб пролилася злива.
Хто найсильніший і найхоробріший, той гине найперше. Мушка сховається під листочком, мишка — у нірці, жабка — у мулі, але Тур не сховається у траві. Мисливці знищать його братів, його дружину, його дітей, а самого — розіпнуть і врядять учту з вином, на славу свого ідола, вимастивши йому вуста гарячою кров'ю. Хіба може бути володарем той, хто не в спромозі захистити власний рід?
Смуток ганьби покрив твоє чоло, брате Туре, низько-низько похилив ти голову, з очей закапали сльози. Попрощайся зі степом, якого вже немає, попрощайся зі світом, який не для тебе, інше сонце випестить для тебе траву. Ріка Вічності напоїть тебе безсмертям.
Озирнись востаннє. Забудь.
КОРАБЕЛЬ ВІДПЛИВАЄ.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Ріка усіх змінює. — Клопіт з Бабусею. — Сова завжди мудра. — Корабель звірів. — Прощання. — А Доня повертається додому не сама. — Небесні звірі.
Такого гарного лісу Доня ще не бачила., Між дубами легко похитувались білі й сині лісові дзвіночки. Доня пустила цуценя на траву і простягла руку до квітки.
— Не чіпай мене! — мовила квітка. — Бачиш, я п’ю нектар.
Аж тепер дівчинка помітила, що всередині дзвоника ворушиться маленька бджілка. Доня обернулася до своїх друзів і вражено завмерла, не побачивши ні Каспара, ні Бабусі. На березі стояв сивий дід у чорному костюмі, а коло нього маленька дівчинка у пишній мереживній сукні. Дівчинка сплеснула руками:
— Боже, невже ця ріка зробила мене знову дитиною?!
Дід зітхнув і нічого не сказав, але Доня зрозуміла, що хвилину тому він був Каспаром Гаузером.
— О, він ніколи не був Каспаром Гаузером! — як з-під землі вигулькнула папуга Алегорія. — Тепер ти бачиш його справжнє лице: старе і бридке.
— Він просто постарів. Таке буває, — зауважила Доня. — І чому б йому не бути Каспаром, коли всі його так називають?
— Слова, слова, слова! Хіба не осліпне той, хто живе у темряві? Замість упорядковувати світ, він зруйнував його своєю огидною Книгою! Замість радіти життю, він оплакував його. І ось наслідки. Усі тікають, як було задумано. Корабель збудовано. Зараз — відплиття. Чи, може шановний Каспар придумає інше закінчення?
— Я теж не хочу, щоб звірі відпливали, — сказала Доня. — Але я побачила, що багатьом з них живеться так тяжко, що я б сама втекла. Нікому не подобається, коли з нього знущаються…
— Фелікс виступив уперед:
— Ти уже все сказала, Алегоріє?
— Як я тебе ненавиджу, Феліксе! А ще більше ненавиджу Книгу!
І папуга відлетіла вглиб лісу.
— Боже, як добре мати гладеньку шкіру, пишні кучері й маленькі пальчики, — лепетала Дівчинка. — Я знову можу танцювати! Я не бачу себе в дзеркалі, але відчуваю, що гарненька. Мені хочеться погладити котика і почепити йому на шию бант…
— Вона збожеволіла, — сказав Фелікс; і відійшов убік, зневажливо позираючи, як колишня Бабуся по черзі гладить котів-псів.
Нарешті озвався Каспар:
— Я думаю, що в цьому світі ніколи не було ладу. Його не може бути без милосердя і доброти. Серед нас багато каспарів гаузерів. Єдине, що ми можемо зробити, вийшовши з темниці, це визволяти інших з неї і бути добрими до них. Далі ти підеш сама, Доню. Нам не можна йти разом до Єдинорога.
— Куди мені йти?
— Он стежечка. Це — поруч.
І Каспар, похиливши голову, пішов без стежки по м’якій траві, і під ногами у нього дзвеніли торішні дубові листочки. Кіт Фелікс трохи почекав, а потім повагом рушив за ним, обережно озираючись. У зубах він тримав футляр з павуком Альфредом.
Звичайно, ту дівчинку звали Ізабелла, бо вона була копією тієї, чию фотокартку Доня знайшла на смітнику. Вона навіть не питалася. Були справи поважніші. По-перше, Доня мусила опікуватися котами-псами та Ізабеллою, щоб ту не вкусила часом бджола і не дряпнула гілка шипшини. По-друге, треба було йти до Єдинорога.
Спочатку Доня порозумілася з Ізабеллою.
— Слухай, нам не можна тут залишатися, бо можуть напасти розбійники. Мусиш мене слухатися: я тепер найстарша.
— Добре, — посміхнулася Ізабелла. — А що ми будемо робити?
— Підемо до Моря.
— Купатися?
— Можемо й скупатись.
— Я не буду. Я не взяла з собою купального костюма.
— Краще б ти була бабусею, — зітхнула Доня.
— Я ніколи не буду бабусею!
— Добре, не будеш. Але обіцяй не плакати, не лякатись і не рвати квітів.
— А чому не можна рвати квітів? Я хочу сплести собі віночок.
— Тоді залишайся, а ми підемо.
— Я не буду рвати квітів!
Доня повернулася до котів:
— Котики, треба вилізти на вершечок дуба і подивитися де Море.
— А що тут дивитись? — здивувалася Міка. — Ми нюхом чуємо. Рибою пахне.
— І вовком! — шерсть Тарзана наїжачилась.
— Пір’ям пахне! — облизнулася Ліза.
— Смолою, — сказав Марс.
— А людьми не пахне? — поцікавилася Доня.
— Начебто ні, — відповів Герцик. — А от квітами пахне, тільки не знаю якими. Я ж прожив усе життя в місті.
— А де Бабуся? — занепокоїлася Ліза.
— Пішла собі. Ходімо, бо спізнимось.
По дорозі їм стрілася Сова.
— Куди йде ця маленька дівчинка? — суворо спитала вона. — Тебе мама шукає, Ізабелло. Щось тобі купила гарне.
— О! — втішилась Ізабелла. — У мене знову є мама! Ходімо до нас у гості!
Неподалік визирав червоний дах будиночка.
— Йди сама, — зітхнула Доня. — Як буду вертатися, зайду до тебе.
— Правда?
— Так.
— Принеси мені мушлю з берега моря, таку, що гуде.
— Добре.
Ізабелла кинулась бігти, а тоді вернулася:
— Я забула з тобою познайомитись. Як тебе звати?
— Доня.
— Мене теж мама так називає. Як тебе звати?
Доня нахмурила чоло, намагаючись пригадати, а потім засміялася:
— Мене звати Лада.
— Яке гарне імя! А мене звати Ізабелла. Ну, бувай!
І дівчинка підстрибуючи побігла додому, залишивши за собою прочинену зелену хвірточку.
На березі було багато звірів, так багато, що Ладі хотілося заховатись. Кожного звіра було по одному чи по два. Осторонь стояли несміливі безхатні коти-пси, старий кінь з облізлою гривою, бездомна коза з одним вухом…
Дівчинка вирішила приєднатися до них зі своїм товариством.
Тут було стільки дивовижних звірів, про деяких з них люди вже зовсім забули… Ось білий Олень зі сліпучими золотими рогами; Мамонт, схожий на чорну гору; гігантська Черепаха з головою, як у змії; Журавлі з яскравими віночками на голівках; Чорний Лелека… Триголовий Дракон жовто-зеленого кольору раз у раз випускав з пащек полум’я, тому стояв окремо від усіх. Були ще птахи незвичайної краси, деякі схожі на метеликів. Втім, і метеликів тут не бракувало. Та чи можна було всіх перелічити!
Звірі терпляче чекали часу, коли можна буде сідати на Корабель. То тут, то там чулися зітхання, тихе ревіння, щебет, уривки розмов.
— Ну, ось і все, — подумала Лада. — Зараз виголосять промову, заграє музика, і те, ради чого я стільки намандрувалась, закінчиться…
Та наступної миті їй стало соромно: вона зустрілася поглядом з очима Лева, повними смутку.
— А, може, нас не візьмуть? — сказав рудий Герцик. — Один Мамонт півкорабля займе.
— А ми під лавками заховаємось! — відповіла Міка.
Звірі загомоніли, даючи комусь дорогу. То йшли Каспар і Єдиноріг. За ними летіли Сова й Папуга Алегорія. Каспар ніс товсту Книгу, а Єдиноріг ішов так.