Вони зійшли на горбок з величезною сосною. Каспар розкрив Книгу і прочитав:
— Врешті-решт, усі інші живі істоти, ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують ковчег і відпливуть на ньому туди, звідки нема вороття.
Голос його зірвався на останньому слові.
Настала тиша. Сова сіла на плече сивоголового Каспара. Єдиноріг сказав:
— Там теж буде сонце.
І на плече йому сіла Папуга Алегорія.
— Буде багато їжі і чистої джерельної води.
Усі подивилися вгору. Сонце золотом розтікалося по бездонному небі.
— Пора, — сказали звірі, птахи й комахи — ті, що були давно, і ще недавно були.
Тепер уже ніхто не побачить, як на кінчиках золотих рогів Оленя повисне сонце, як Єдиноріг спочиває під кущем шипшини, як Левеня пильнує першу здобич, як блищить роса на пір’ї Райського Птаха,' як Дракон лишає сліди на піску. Не почують гудіння Хруща на квітучій вишні, співу Сирени на Дністрі, обережних кроків Дикого Лісового Коника. За ними покинуть Землю-матір і інші.
… Звірі пішли до Моря, грузнучи в піску. Заграла музика, дивовижно гарна й сумна. Скраєчку дороги стояв русявий юнак у білій одежі й грав на сопілці. Звірі зупинились і прослухали пісню до кінця.
Уже перші звірі сідали у човен і відпливали до Корабля з блакитними вітрилами.
Уже відпливли Мамонт і Дракон, багато інших звірів, а сонце непорушно стояло в небі, наче хтось його попросив.
Коти-пси почали хвилюватися, чи про них не забули, адже на світі повно безхатніх котів, собак, кіз та коней, що вже не годні працювати, але ще хочуть трохи пожити. Лада вирішила за них попросити! Вона вже майже пробралася до Каспара, але тут на неї війнуло смородом фарби і щось колюче дряпнуло в бік:
— Я — Небесний Звір Осмомисл! Мені теж треба на Корабель!
— Та ти ж лис! — обурився Каспар.
— Я — Небесний Звір Осмомисл! — вперся фарбований лис. — Єдиний у світі!
— Не квапся, братику, — мовила Папуга Алегорія. — Я он теж не попливу цього разу. Трохи змінимо казку, щоб тебе ще більше полюбили діти.
А Сова сказала:
— Я теж залишаюсь і не дозволю, щоб з тебе сміялися, хоч ти й хитрун.
Справу якось залагодили. Тоді Лада насмілилась підійти ближче:
— А безхатніх котів-псів, козу й коня візьмете матросами на Корабель?
— Команді давно час бути на кораблі, — сказав Єдиноріг.
І дівчинка побігла до своїх товаришів. Збоку стояв Фелікс з Павуком Альфредом, ба навіть з двома павуками.
— А ви чому не йдете до Каспара?
— Ми залишаємось. Якщо можна Зимовий дім перетворити на дерево, то чому б дерево не перетворити на Зимовий дім? Та й треба відсвяткувати Альфредове весілля.
— О, я дуже рада! — засміялася дівчинка. — Зустрінемось потім.
Коти-пси були вже у човні. Поважно сиділи, чекаючи відплиття.
— Може, я підшукала б вам господарів?
— Ми не потребуємо господарів, — відказав Марс, з якого вона так і не встигла позбирати реп’яхи. — Ми для цього надто старі. А ти візьми до себе Графа. Люди люблять бавитися з цуциками і котиками, а потім кидають їх напризволяще…
Доня похилила голову й пішла плачучи. Чиясь важка рука лягла їй на плече.
— Не сердься, — сказав Каспар. — Візьми ось цю мушлю. Я знайшов її на березі Моря.
І вклав їй у долоню велику рожеву мушлю. Дівчинка притулила її до вуха. Море шуміло так, як мушля. Це — правда.
— Ти не залишишся до кінця?
— Ні. Піду до Ізабелли, а тоді додому.
— Я чекатиму тебе на березі річки.
Коли Лада не дивилася на Каспара, він залишався для неї хлопцем, а не старезним дідом.
Звірів поменшало. До дівчинки кинулося щось велике й чорне, лизнуло щоку гарячим язиком.
— Привіт! Я знала, що ми зустрінемось. Сьогодні я відлітаю додому. Полетіли зі мною?
— Дякую, — відказала дівчинка. — Але я скучила за мамою й татом. Може, ти колись провідаєш мене?
— Обов’язково! Уявляєш, як наші мами зрадіють, коли нас побачать?
Лада посміхнулась, адже, коли маєш маму, життя стає затишним і приємним.
… Хвіртка була прочинена. Лада пішла вузенькою доріжкою поміж мальв і руж. У затишній кімнатці коло порога лежали біленькі черевички, на стільці висіла сукенка, а в ліжечку спала дівчинка. Ротик у неї був напіврозтулений, щічки забарвив рум’янець. Лада поклала на атласну ковдру мушлю і тихенько вийшла.
… На березі річки чекали Каспар, Фелікс, Альфред з нареченою і цуценя Граф.
— Ходімо! сказав Каспар.
Лада взяла на руки цуценя і увійшла в прозору воду.
Перейшовши річку, Каспар знову став таким, як раніше. Дівчинка полегшено зітхнула:
— То що, і Єдиноріг відплив?
— Так.
— І всі-всі відпливли?
— Усі.
— Тепер люди їх забудуть?
— Не зовсім. Алегорія нагадає їм.
— І про безхатніх котів-псів?
— Про них подбаємо ми, — сказав Фелікс.
— Я ніколи не покину Графа.
— А коли тебе виженуть з дому, як Бабусю? — запитав Альфред.
— Мене люблять мої тато й мама! — образилась дівчинка. — Полюблять і його. Це ви не кидайте мене напризволяще…
— Коли ви станете дорослою, Філіє… — примружив зелені очі Фелікс. — Утім, не покидайте і ви нас, а ми вас не покинемо.
І чемно вклонився.
Небесні звірі
Коли зайде сонце, відкриймо іншу Книгу. Ця Книга — зоряне небо. Звірі вночі не сплять. Уночі вони — вільні. Звірі земні і звірі небесні, які називають сузір'ями.
Вони дивляться одне на одного: Велика Ведмедиця на велику ведмедицю, Малий Лев на малого лева, Летюча Риба на летючу рибу, Скорпіон на скорпіона, Змія на змію, Вовк на вовка… Це ж добре знати, що твій двійник так далеко, що в нього не вцілить ні куля, ні стріла. Небесні звірі — безсмертні.
Сузір'я — то лише обриси їхніх імен. Досі ніхто не здогадався полювати на імена. Дракон дивиться на землю і не бачить там дракона. Крилатий кінь Пегас дивиться і не бачить крилатого коня. Єдиноріг дивиться і не бачить на землі жодного єдинорога. Відтепер для людей — це лише імена. Треба їх записувати на папері, полотні, камені, піску, щоб не забути.
Лебідь дивиться на Ліру. Колись він був людиною. Відтоді його ліра мовчить. Напівкінь-напівлюдина Хірон простягає білу лілею Вовку, котрий теж був колись людиною. Якщо він доторкнеться нею до Вовка, той перестане бути жорстоким. Але минуть мільйони років, перш ніж це станеться. Це лише з Землі здається, що вони поряд: Велика і Мала Ведмедиці, Лев і Малий Лев.
Я, Єдиноріг, маю вдосталь тиші й самотності. Поміж нас є Стрілець, але його Стрілу вкрала Лисичка і не випускає з зубів. А більше стріл у нього немає. Я мирно пасуся на небесних пасовиськах поруч зі своїми братами. Відколи ми відпливли на Кораблі, я не знаю, що сталося з іншими звірами. Чи вдасться їм втриматися? Чи порозуміються з ними люди? Знаю лише одне: ми, звірі, сюди на небо зло не пустимо.