Выбрать главу

Доня вже знудилася чекати, та й трішечки хилило на сон. Вона на хвильку заплющила очі, щоб уявити собі, як жив у підземеллі Каспар, але тут захропів тато і їй не вдалося нічого відчути.

У вікні дівчинка побачила Каспара. Він поманив її рукою, і Доня, одягнена ще звечора, пішла по вузькій стежечці з місячного світла…

Каспар сказав:

— Треба перетворитися на пташок, так буде швидше.

— Угу, — зраділа Доня. — То ми полетимо?

— Ще й як полетимо! Єдиноріг удень відпочиває, тож ми його повинні наздогнати.

— А навіщо?

— Я вже казав: щоб взнати його наміри.

— І все?

— Хіба цього мало?

Доня скривилася.

— Нічого, ми зазнаємо стільки пригод що тобі й не снилось!

— А там будуть злі чарівники?

— Тобі дуже хочеться?

— Не знаю… У казках завжди є щось таке. Ні, не хочу!

— Те, що зараз відбувається, не казка, — і зітхнув Каспар. — Воно не конче мусить закінчитися добре. Звісно, я не допущу щоб з тобою трапилося щось лихе. Обіцяю, що ти повернешся до батьків!

— Слухай, Каспаре, — занепокоїлась Доня, а що буде, коли мене не побачать вранці?

— Вони цього не помітять.

— Як?

— Я так зроблю, що не помітять. Розумієш, нема якогось одного часу для всіх! Ми житимемо за часом Єдинорога, а твої батьки — за своїм. Наш час минатиме швидко, а їхній — повільно. Ну, то як — полетіли?

— Та вже полетіли, — згодилася Доня, хоч не дуже добре зрозуміла про час. Правда, вона здогадувалась, що її час не такий, як у батьків, але чому, не знала. Тобто чому для малих дітей час тягнеться довго, а для дорослих людей минає дуже швидко.

… І вони стали пташками. Маленькими, непомітними сірими горобцями. Доня й перед тим літала, уві сні, але тепер було інакше. Важко махати крильми супроти вітру. Птахи теж потребують спочинку. Доня постійно відставала, бо роззиралася довкола. Вони летіли над лісом, щоб не заблукати між деревами.

— Каспаре! — загукала Доня, бо місяць сховався за хмару й вона опинилася у темряві, та ще й у повітрі. Той почекав, доки вона надлетить. Для цього швидко-швидко замахав крильцями і наче зупинився.

— Куди ми летимо?

— До моря. О, я забув тобі сказати, що здогадався, куди міг податися Єдиноріг!

— Давай відпочинемо.

Вони сіли на кущ калини з твердими ягодами.

— Це ти мені допомогла.

— Я?

— Ага. Ти вчора сказала про останній; малюнок у книжці — корабель. А я згадав слова. Вони дуже сумні…

— Скажи!

— Врешті-решт усі інші живі істоти! ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують корабель і відпливуть на ньому туди, звідки немає вороття»!

— А чому?

— Ох, ти навіть не усвідомлюєш, як це буде жахливо, коли звірі покинуть Землю з болем у серці! Але я тобі вдячний, що ти згадала корабель. Ми мусимо чимось їм допомогти.

2

Коли настав ранок, вони вже були так далеко, що Доня не змогла б сама повернутися, хоча спочатку запам’ятовувала дорогу. За лісом було поле, за полем — річка, за річкою — село, а там знову поле і ліс. Їй уже набридло летіти. Бо коли хочеться спати, ніщо не миле.

Нарешті Каспар вирішив зупинитися на галявині з суницями. Вони знову стали людьми. Доня нагребла сіна для себе й Каспара, а той пішов збирати суниці. Коли повернувся, Доня вже спала. Каспар поклав суниці на траву і замилувався чудовим золотим ранком. Галявина була скраєчку лісу і з поля чувся спів жайворонка. Роса висохла на його долонях, рожевих від суничного соку, а він і далі тримав їх на сонці. Думав, що зараз відчувають квіти, листя, трава… А Єдиноріг і дівчинка відпочивають. Хтозна, може, Єдиноріг не спить, а лише ховається від людського ока десь у гущавині. До суниць підповзло дві мурашки. Шкода було їх проганяти. Для Доні він назбирає ще ягід. Що менша комаха, то вона сильніша. Не відчуває страху перед небезпекою, як метелик, що боротьбою вкорочує собі віку, обсипаючи пилок з крилець. Велика істота — сама по собі, а мурашки, бджоли, вони не самі по собі: це одна істота з багатьох істот.

З тисячі мурашок — голова, з тисячі — серце, з тисячі — руки і ноги. Тільки вкупі вони мислять. Марно питати цих двох клітинок, чи не бачили вони Єдинорога, їх ніколи ні про що не можна спитати. Кожне сказане слово дуже важливе, адже слухає тебе цілий світ.

Сонце вже піднялося високо, коли Доня прокинулась — добре виспана і дуже голодна. Каспар з кимось розмовляв.

— … та ні, не думаю, щоб нам сьогодні перешкодив дощ. На дощ у мене зазвичай болять ноги. Зрештою, ти не знаєш, що таке дощ.

— Чому ж ні? Знаю, — продзвенів найтонший у світі голосок.

— Але ж ти щойно народилась!

— Знаю! Я знаю, що таке злива, спека, знаю усіх звірів у лісі, знаю, що сьогодні їх на одного менше і на двох більше.

— Як це?

— На одного звіра менше, бо зник дикий лісовий кінь, останній у світі. А на двох більше, бо з’явилися дві білки з отого лісу, що вирубують на горі.

— Дикий лісовий кінь? — вражено перепитав Каспар. — А що трапилось?

— Пішов кудись. Певно теж шукає іншого місця. Великим істотам тут залишатись небезпечно.

— Боже, як я хотів би з ним зустрітися!

— Кажуть, він пішов униз річкою.

— Шкода, але ми повинні наздоганяти Єдинорога.

— А я мушу облітати цілий світ, перш ніж відкладу яєчка. Хай вам щастить, Каспаре!

— Спасибі, тобі теж!

— А я вже прокинулась, — сказала Доня. — Привіт!

Каспар повернув до неї усміхнене лице:

— Привіт, як спалося?;

— Непогано. А з ким ти розмовляв?

— З мушкою-одноденкою. Дуже мила істота. Уявляєш, тільки народилася, а все знає!

— Як це?

— Та я тільки можу здогадуватись. Певно, комахи мають якусь спільну пам’ять! оскільки у них дуже коротке життя. Ця мушка живе лише один день.

— Який жах!

— Я спочатку теж так думав. Але нічого, увечері вона відкладе яєчка, а вранці народиться мушка-одноденка, яка пам’ятатиме і нас з тобою. У комах теж свій час.

— Ага, — кивнула Доня.

— Я тобі суниць назбирав.

— А ти їв?

— Так.

Попоївши, вона зажурилася. Втупилась у смужку лісу, що затуляла поле. Каспар наче й не помітив, що їй сумно.

— То що, полетіли? Якщо все буде гаразд, увечері потрапимо у мій Зимовий дім. Там ти відпочинеш, бо далі доведеться летіти через незнані краї. Хоч як це дивно, я не люблю довгих мандрів. На чужині почуваєшся незатишно. Подорожують зазвичай ті, хто ніколи не чувся добре у власному домі.

Доню трохи здивувала Каспарова мова, бо вона у себе в домі почувалася добре, але й подорожувати хотіла. Вони знову перетворилися на горобців і вилетіли з лісу. Тепер Доні здавалося, що йти легше, а то намахаєшся тими крильми, аж у голові свистить. За полем була річка. Скільки вони пролетіли цих річок і полів! Таким був цей край, де всього потроху, зате все є, як гордо казав Каспар. Навіть гори були, тільки далеко. Щоб їх дістатись, треба летіти супроти течії річок.

Нема що й казати: удень веселіше летіти. Каспар навчав Доню деяких штук, щоб та менше тратила сил і встигала помічати усе цікаве. Потім вони спинилися побалакати зі зграйкою горобців і пообідали разом з ними вишнями коло старенької хатини. Горобці не злякалися Доні і це їй дуже сподобалось.

— Горобці, — зауважив усезнаючий Каспар, — наймиліші мені птахи. Вони такі дружні й щирі, як жодна інша істота. Якби я не був людиною, то став би горобцем.

Чемні горобці навіть трохи провели їх. На якусь мить Доня згубила Каспара і злякалась: це ж так можна втратити одне одного.