РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Чому папужку Алегорію не люблять. — Яка користь з географічної карти. — Правила чемності, вважає Фелікс, потрібніші — Чим завинив поет Гете?
Доні наснилося, що вони з Каспаром їдуть верхи на Єдинорозі, а той бубонить:
— Я не хочу возити воду і дрова… Я не хочу возити воду і дрова…
А Каспар каже:
— Злазьмо!
Вони злізають з Єдинорога, завдають собі його на плечі й несуть, а Єдиноріг і далі вередує:
— Я не хочу тягати воду і дрова на своєму хребті!
— Але ж ми й дурні! — каже Доня і прокидається.
Це ж одна з найгрубезніших книжок упала їй на спину, а на ногах вклався кіт. Зрештою, сонце вже ясно світило, то не жаль було й прокидатись.
Доня зняла з себе книжку і прочитала назву: «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого».
Каспар стояв біля відчиненого вікна, і сонце золотило йому волосся.
— Ти вже встав? — спитала Доня.
— Доброго ранку!
Каспар зняв кота з Дониних ніг і відніс на крісло. Той навіть не прокинувся. Доні стало шкода зім’ятої сукні.
— Може, мені вбратися у своє?
— Поки що не треба. У сусідній кімнаті є вода. Вмийся, причешися, і вдягни іншу сукню. Ми вирушимо завтра.
— Якщо ми будемо так довго зупинятися, то не доженемо Єдинорога! — зауважила Доня, хоч їй дуже сподобалися Зимовий дім, кіт і павук.
— Наздоженемо. Він був тут уночі.
— Ой! І що він сказав?
— Нічого. Я не смів його питати. Єдиноріг повинен перший почати розмову.
— Чому перший?
— Згідно з етикетом.
— Як при дворі короля Людовіка Чотирнадцятого?
Каспар засміявся:
— Та ні, то Феліксові штуки… Він обожнює королів, лицарів і старовинні речі. Я переконався, що Єдиноріг пішов до моря.
Втішена Доня пішла вмиватися. На неї чекала чудова сукня зі срібної парчі й золотисті черевички. Їй залишалося тільки пошкодувати, що Фелікс розбив останнє дзеркало. Вона тихенько зайшла до вітальні й побачила, що Каспар не сам. На гілці, що торкалася вікна, сиділа зелена з червоним дзьобом папужка. Вона була така яскрава, наче щойно вилізла з фарби.
— Я тобі вже казав не раз, Алегоріє, що між нами нема нічого спільного!
— Звісно! — запищала папужка. — Ти собі знайшов нову приятельку. Хай-но восени вона піде до школи — там їй швидко виб’ють з голови усілякі химери! А я буду вірна тобі до смерті…
— Я приятелював би з тобою, але ти мене вперто не бажаєш зрозуміти. Постійно збивала мене з пантелику: хотіла, щоб я сидів тут, читав книжки і писав вірші, які ти мені нашіптувала. Я ж не маю таланту до поезії і взагалі задихаюся в чотирьох стінах.
— Маєш, маєш! Як не вірші, то байки в прозі можеш писати, або зайнятися наукою. Чом не тема: «Архетип Небесного Звіра»? Я б тобі список літератури підготувала. Вмію навіть друкувати на машинці. І з комп’ютером впораюся, як буде треба. Це дівча, певно, ще по складах читає. А цей котяра —.фальшивий і ледачий. Прибрати в будинку не може. А павук-мухожер. Заманює у свої тенета мух, як заманює цей підступний світ усіх довірливих і простодушних. А ця голота з якою ви так мило щебетали по дорозі. Фе! Чому б тобі не перекинутися на лебедя?
— А нам горобці більше подобаються! — не витримала Доня.
— І мені!
Кіт Фелікс вистрибнув на підвіконня:
— Я з’їв би тебе давно, Алегоріє, якби не мій вибагливий шлунок. Хіба ти птиця? Ти напхана чужими думками, як опудало ватою!
— Каспаре, скажи їм щось! — заплакала папужка зеленими сльозами.
— Доню, Феліксе, не заважайте! Сядьте собі на канапі й розмовляйте про що-небудь. Негарно втручатися в чужу бесіду…
— Сам знаю, що негарно, — пробурчав Фелікс. — Але я не затісну собі вуха, коли мене обзивають фальшивим!
Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.
— До речі, — зауважив кіт, — у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…
—, А де Альфред?
— Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.
— Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.
— Каспар взимку затулить.
Але взимку нема дощу…
— Тоді навіщо й затуляти?
Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.
— Якби я тебе послухав, — сказав Каш пар, — хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.
— А що це тобі дасть?
Каспар розгубився:
— Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…
— І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.
— Я однак тебе не покину!
— Не розумію цієї Алегорії, — знизала плечима Доня. — Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!
— Он як! — сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.
Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:
— Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут — інкогніто.
— Як-як?
— Інкогніто, тобто таємно.
— А-а…
— Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…
— Яку? Фізичну чи адміністративну?
— Обидві.
— Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.
— Певно, миші.
— Аякже, миші! — образився Фелікс. — А я тут для чого? Міль з’їла.
— Відколи це міль їсть папір?
— Є різні види молі. Це — та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…
— «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого», — посміхнувся Каспар.
— А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.
— Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.
Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.
— А ось рукавичка!
Витяг олівець.
— А ось олівець!
Витяг гребінець.
— А ось гребінець.
Витяг календарик.
— А ось календарик.
Витяг карту.
— А ось тобі, Каспаре, карта!
Доня не могла втриматися від сміху:
— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».
— Яка ж вона мала, наша Україна! — сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.
— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.
— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.
— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.
— Я хочу дім, а не якусь там крапку!
— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!
— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?
— Ні, Доню, вдвічі менша.
— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?
— Веймар.
— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.
— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.
— Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».
— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.
— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…
— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…
— Зате цікаво! Ми там ніби люди…
— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!
— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?
— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.