Втомлені гори

А за ними покоси-сліди.
А як вечір до хлопців приходить,
Щоб натомлених з лугу забрать,
То ті хлопці сміються, жартують,
Тільки втомлені коси мовчать.
Косарі сіли в полі спочити,
Щоб послухати пісню полів,
А навколо таке все чарівне,
Ніби казка з’явилась з віків.
В лузі квіточки дишуть медами,
Є для бджілок в них свій коровай,
Обнімаються квіти з вітрами,
Ніби кажуть: ми ось, вибирай.
І вигукує все в тому полі,
Хтось викрикує, хтось шепотить,
І сміються веселі тополі,
Ніби хочуть весь світ полонить.
А як ніч рукавами з лахміття
Виглядає із вікон сільських,
Пропливають над полем століття
Мільярдами зір чарівних.
А за ними, немов по команді,
Чути звуки над полем нічні.
Закривають на вікнах всі ставні,
Всі, хто вірить у духи земні.
А в пітьмі десь викрикує галка,
Поруч грає на скрипці цвіркун,
І виходить із жита Русалка
Й прямо в дім, де хлопчина-пустун.
Тільки він, захопившися грою,
Не помітив її, звісна річ,
А за нею чорти із Ягою
Шмигонули у хату під піч.
Так в дитинстві бабуся-сусідка
Таємницю ту відала всім,
Що живе Домовик десь, як дідько –
Волосатий, страшніший за грім.
А ми слухали те і одначе
Бігли в жито волошки зривать,
Бо хотіли Русалку побачить,
Що любила діток лоскотать.
Отоді ми якраз і навчились
Самих себе, як сталь, гартувать,
І нікого в житті не боялись:
Загартованих – не залякать!
А тепер хочу, друзі, додати:
Хто боїться легенд старини,
Ті ніколи народ не прославлять,
Хоча б як намагались вони.
А хлопчині, що з страхом боровся,
Б’ю уклін свій сьогодні до ніг,
Хто б за правду тоді заступився,
Що б свій страх він був не переміг.
3.2.1970 р.

ЩАСЛИВИЙ ТОЙ КРАЙ
Щасливий той край, де гуляють дощі,
Ростуть там дерева, і трави, й кущі,
І дітки стрибають, і бджілки гудуть,
Й дівчата співають, бо хлопці їх ждуть.
21.6.1999 р.

КОМУ ЩО ВИПАДЕ
У світі вірні є й повії,
Кому в житті як пошастить,
Отож, чи варт втрачать надії?
Тут головне не тре’ спішить.
Спочатку ти піди з одною,
Потім до іншої піди,
Але ні першій, ані другій
Відразу правди не кажи.
Є у світі вірні і повії,
Що кому приписано в житті,
А тому не варт втрачать надії,
Якщо є дияволи й святі.
Хтось із двох – та душу заспокоїть,
Хтось із двох – однак не підведе,
Бо якщо ти в Бога втратиш віру,
Так і знай – диявол підбере.
Як зникає совість – й честь зникає,
Ну а тим, хто совість загубив,
Певно їм байдуже з ким... кохатись.
Тільки б хто роботу ту робив.
І хоч тих, хто любить, – тих не судять,
А можливо, це й не нам судить,
Але все ж, якщо себе ти любиш,
Як же можеш інших ти ганьбить?
Як зникне совість – й честь зникає,
Та в тих, хто совість загубив:
Людини там уже не буде,
Хоч би і сотні років жив.
23.10.1998 р.

КУРОЧКА
Ну ж і дівка! Ніби курка –
Цілий день сокоче!
Куди хлопці й та за ними,
А каже: не хоче...
28.3.1998 р.

НІБИ І НЕ ЖИВ
Як би я хотів тебе кохати
І за руки лагідні тримать,
І з тобою зорі рахувати,
Поки ще берізки шепотять.
Цілувать, голубить, обнімати
Й кожен раз, немов в останній раз,
Знала б ти, як хочеться кохати,
Коли зорі дивляться на нас.
Хочеться голубити і ніжить,
Ніби хтось взяв – й душу підмінив,
Може це уже моє останнє літо,
Ну а я ще ніби і не жив.
Ще не жив, не розважавсь, не ніживсь,
І тебе, як слід не долюбив,
Тільки й знав роботу та роботу,
Бо усіх так Сталін нас привчив.
А коли сьогодні схаменувся –
Коник мій кохання відскакав,
А для кого ж я тоді старався,
І пісні для кого ці писав?
А тому сьогодні я звертаюсь
До отих, що можуть ще кохать:
– Люди добрі, прошу, не дрімайте,
Бо любов не стане вас чекать.
А тому до тебе я звертаюсь,
Любий друже, і запам’ятай,
Що якщо любити сам не зможеш,
То хоч іншим ти не заважай.
1.10.1998 р.

КОЛИ ДО МЕНЕ ДОТОРКАЛАСЬ
На цьому ліжку ти лежала
І ми кохалися всю ніч,