Втомлені гори

Хрен йому щось доведеш.
12.3.1997 р.

ЯКБИ Я БУВ БОГОМ
Гуде в гаю весь день губатий,
Ніччю заплутавшись в дротах,
Стоїть сумна старенька хата,
Немов не хата то, а страх.
Я знаю: спокій всім потрібний,
Та я – щоб божу силу мав –
То працьовитих залишав би,
А всіх ледачих – умертвляв.
16.2.1997 р.

СТОЇТЬ В СТЕПУ БЕРІЗКА
Стоїть в степу берізка сиротливо,
Де поруч з нею річенька біжить,
А на душі так сумно і тужливо,
Що нас змогли так нагло обдурить.
Кравчук нас всіх перехитрив
І як болотом ротом,
Ніби коритом, всіх накрив,
Не кліпнувши і оком.
Як в революцію колись
Народ пролетаризований,
І невідомо ким і чим
Він так загіпнозований.
Кравчук нас всіх перехитрив
І балакучу братію
Купоном-пострілом убив,
А з ним і демократію.
– А де ж народ? Хто скаже, де?
– Нема. Мовчить.
Обіцянок наївсь, напивсь
І, певно, спить. Пора будить!!!
16.6.1992 р.

ПЛЮВАТЬ НА ЧИН
Мені плювать на ранг і чин,
Я чую те, що йде з глибин.
17.10.2006 р.

ЩЕ ВІТРИ ГУДУТЬ
Добра я хутко не чекаю,
Але й, склавши руки, сидіть не збираюсь,
Бо що то за радість – як бійки у Раді,
Як люди кричать, а пани при параді?
Як стогне твій розум, як стогне діброва,
Коли вже не вірять нікому ні слова,
Як поле і небо – всі плачуть дощами.
О, люди! О, небо, що діється з нами?
Чому стали ми і лукаві, й байдужі,
Немов поросята в великій калюжі?
Навіщо живими себе хоронить,
Як з маками жито ще в полі шумить?
Як поруч на лузі – де верби сміються –
Ще кізочки білі грайливі пасуться,
Як з жита на скрипочці грає цвіркун,
А поруч квітує розкішний буркун.
Бо вірю: не всі ще зіпсовані долі,
Коли ще шумлять українські тополі,
Не все безнадійно. Ще вітри гудуть,
І вірю, що славу ще нам принесуть!
11.11.2001 р.

ПАРОСТОЧКИ
Ось уже й в моєї дочки
Появились паросточки.
Я дивлюсь на ті росточки,
Що так пруться з-під сорочки.
А стоїть хлопча під небом
І до донькі:
– Що то в тебе?
І так хоче у садочку
Шмигонуть їй під сорочку.
Я дивлюсь, таке зелене –
А геть все пішло у мене,
І подумав: буде свято,
Якщо є таке хлоп’ятко!
8.3.1990 р.

ВЕТЕРАН
Сидить старенький ветеран
І мовчки сльози витирає,
А поруч з ним стоїть хлоп’я,
Й його медалі розглядає.
А потім ближче підійшло
До дяді й тихо запитало:
–Це ти мого вбив дідуся?–
Й на нього глянуло зухвало. –
За що, за що ти вбив його,
Ти ж не Іуда і не Каїн?
–Я вбив його лише тому,
Бо наказав мені так Сталін.
Коли дивлюсь на ордени
Й на тих мужів, що у медалях,
Мені здається, що із них
Чиїсь там душі визирають.
В них бачу я сиріт і кров,
Грабіж, розруху, сум і крики,
І стогін неба і дібров
Там, де пройшли ці орди дикі.
Я чую, як кричать вони –
Свої й чужі – що жить хотіли,
І за бандитів полягли,
Які на бідах багатіли.
Я чую, як кричать гаї,
В яких жінок не докохали,
Тому так довго солов’ї
Після війни в нас не співали.
Сидить і плаче ветеран,
І на медалі поглядає:
–А я ж їх чесно заробив,
Я ж всіх стріляв – кого казали.
9.5.1990 р.

ДОБРОЗИЧЛИВИЙ
Він щастя в світі всім бажає,
А сам – за Сталіном конає.
21.4.1990 р.

КРАДІЯМ
Скільки живу, за тих радію,
Що всіх навчились шанувать,
І за багатством не гонились,
Аби всіх в світі перегнать.
Чому у цьому райськім світі
Кожен щось хоче відщипнуть?
Оце якраз – скільки живу я –
Цього й не можу я збагнуть!
11.12.1982 р.

НІКЧЕМИ
Народ все чує і все бачить,
Та поки спить.
А може того він не знає –
Що робить?
Бо стільки крові вже пролито,
Що не сказать,
Що скрізь – куди уже не ступиш –
То всі мовчать.
Ну а злодії бенкетують
І живуть,
І, здається, непогано,
В чому ж суть?
Чи то ми такі нікчеми,
Чи такий могутній бос,