Втомлені гори

Що за себе постояти
Як зайці ми боїмось?
А тому сказати хочу
Вам від імені свого:
Того, хто вбивать накаже,
Вбий його!
21.11.1990 р.

МОЇ ВІРШІ
Уже і жито покосили,
І відшуміли комиші,
Куди ж мої дівались сили
Й чому мовчать мої вірші?
8.3.1981 р.

ЧОМУ МОВЧИТЬ ДАНИЛО?
Запитав я у Данила:
– Де береш таку ти силу,
Щоб мовчать, як батька мучать,
Чи ж не в’януть в тебе вуха?
– Я мовчу, бо треба мило,–
Мовив голосно Данило.
Я те саме бригадиру:
– Обіцяють, бач, квартиру.
– А тобі?– звернувсь до Асі.
– А мені потрібні яслі.
Всі мовчать, бо всім щось треба,
А начальству того й треба.
Бо в робочих, як я бачу,
Права й всього, що на працю.
Й хоч стріляй чи бий ти вовка –
Не поможе й перестройка.
5.1.1976 р.-10.12.1988 р.

ЧОРНОБИЛЬ
– Мамо, я хочу додому!– дитя прокричало.
А мати, мов того не чула, від горя мовчала.
Сльози по щічках збігали, як дощ по блиску
колон,
Та півень горлав, ніби Наполеон.
– Мамо, я хочу додому!– знов сіпала маму
Оксанка.
– Немає в нас доми,– згорбатила мама осанку,
Бо дім наш відняли у нас москалі,
І ми тепер житемо в іншім селі.
– За що вони, мамо, нас так не злюбили?
– За те, що себе боронить не ходили.
І бідна Оксанка, долаючи втому,
Весь день повторяла: – Я хочу додому.
А скрізь у газетах: – Яка радіація?
Чорнобиль? Не вірте, то все – провокація.
12.6.1990 р.

ОТАМАНУ – БАТЬКУ
О, якби ж ти, наш Богдане,
Хоч на мить піднявся,
Ти б за голову схопився –
З ким ти побратався!
Ти очам би – запевняю –
Не повірив зроду!
Скільки горя ті браточки
Принесли народу.
Скількох вбили, обдурили,
А скількох обдерли,
І, нарешті, щоб "раділи"
Нам реактор вперли.
Вже з Дніпра не п’ємо воду,
Не миємось в лазні,
Не цілуєм наших любих,
Бо вони – заразні.
Зажурились наші села,
Гинуть в полі птахи,
І не чуть пісень веселих
Як колись – крилатих.
А браточки подивились –
Більше ніщо брати,
Бо вже все те, що лишилось –
Щоб людей лякати.
Подумали, порадились
І давай тікати:
Кому треба із стронцієм
Ті жінки, і хати?
І не знають бідні люди,
Де шукати правду?
Ой, спасибі ж тобі, батьку,
За "Велику Раду".
Україно! Рідна Ненько!
Ми завжди з тобою.
І ніж повзать на колінах –
Краще вже до бою!
18.6.1990 р.

САЛО ПРИГОРІЛЕ
Усе у нього біле-біле,
А рот, як сало пригоріле.
5.6.2006 р.

БОГДАН
На Софієвськім майдані сам Богдан з’явився,
І на славне місто Кия грізно подивився.
Скрізь, куди не кинув оком, люди хмурять брови
Із тризубцями, з свічками:
– Звідки ви і хто ви?
– Ми прийшли до тебе, батьку, щоб віддати шану
Як великому з великих – пану-отаману.
Ти приглянься бо, наш батьку, що зробили з нами
Люди ті, яких колись ти називав братами.
Ті, з якими, славний батьку, ти уклав угоду,
А вони катами стали нашому народу.
То ж приглянься, атамане, що вони зробили?
Рідну Неньку нашу любу ледь не орусили.
Щоб народ був не піднявся, не схопивсь за вила,
То б усій державі нашій підрубали крила!
То й зібрались ми для того, щоб тобі сказати:
– Годі братикам московським Неньку
шельмувати!
Так що ти проснись, Богдане, бо терпіть не в силі
Оте братство, від якого все життя ми в милі.
То ж і просимо віднині: – Розірви угоду,
Якщо ти бажаєш щастя власному народу!
9.6.1990 р.

КОЛИ ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ
Біжать по дорозі смерічки
В вечірній красі – тишині,
І тонуть хатинки в березках,
В вишневих садках, в бузині.
А з неба спускається казка
На втомлені села й поля,
І здалеку ще, як ромашка,
Всміхається людям вона.
20.11.1988 р.

СВІТ – БАРДАК
Світ бардак, а люди – б…ді,
А начальство – при параді.
22.1.2001 р.

ОЙ, ЯК ЗАЗДРЮ Я ТИМ
Ой, як заздрю я тим, хто кохається,
Тим, хто вміє в житті жартувать,
Хто до щастя, як кіт підкрадається,