Втомлені гори

І готовий його "розтерзать."
Ой, як заздрю я тим, що хвилюються,
І від дотику вічно гудуть,
Тим, хто щастям не лише любуються,
А тим щастям ще й вічно живуть.
2.11.1988 р.

ГЕНІЯМ НЕЩАСТЬ
Нарешті і "вожді" попросипались,
Як гриб малиновий над Прип’яттю здійнявсь,
І розовим смертельним покривалом
Над мудрістю могутніх засміявсь.
Проснулись короновані й завили,
Немов вовки, петляючи сліди,
Й мов таргани із усеї сили
Забігали по цвинтару біди.
А марево малиново-смертельне –
Найтяжчий злочин патріархів зла –
Немов траву, людей воно косило
В ім’я "прогресу, щастя і добра."
Творили смерть могутні мухомори
З партійним стажем – генії нещасть,
Яку земля їм не простить ніколи,
А люди і тим паче не простять.
В чому ж вони нещасні винуваті –
Ті трударі, що в полі день-у-день,
Ті жіночки довірливо-кирпаті,
І хлопці з українських поселень.
Три донечки матуся народила,
Три квіточки – і всі одна в одну,
Проте, одній подарувала крила,
А інщим двом– нещастя і біду.
12.11.1988 р.

ЧОРНОБИЛЬ
Мов ураган, ввірвалось лихо,
І вже забули всі про сміх,
І ходить Прип’ять тихо-тихо,
І вже людей лякає всіх.
Мов ураган, ввірвалось лихо
Комуністичних всіх ідей,
І ходить Прип’ять по Планеті
І всіх розстрілює людей.
Мовчать обурені і темні,
А ті, що знівечили світ,
Лежать, немов коти, в борделях,
І гладять, як гарбуз, живіт.
О, як би я ту "вчену" погань,
Що творять горе і біду,
Немов кроля, огрів по лобі
І залишив би на виду!
Щоб ті, які ще залишились,
Які жирують на біді,
Щоб і вони запам’ятали,
Що їх чекає у житті.
О, ви, кати мого народу,
Хто право дав вам люд судить?
О, якби я всю ту мерзоту
Велів в реактор посадить!
Щоб ті, як грішні в "Енеїді",
Кипіли вічно у смолі,
І щоб і їх нікчемні діти
Відчули те, що ми тоді.
За те дівча, що помирало,
За муки, що дістались нам,
Яке весь день води прохало
І помирало по ночам.
А короновані убивці,
Немов щурі із корабля,
Втікали сім’ями з столиці
Кудись поближче до Кремля.
У голові, немов в цеху, гуде,
Земля з-під ніг кудись зникає,
Куди ж ми – генії – ідем?
Хто нам цей ребус розгадає?
В світ ідеальний я повірив
І в коронованих вождів,
За що ж тоді мене і діток
Пройдисвіт той усіх роздів?
5.5.1988 р.

ГОРИЛИ І ШИМПАНЗЕ
Як з’явились люди
Хто з вас, дітки, хоче знать, де ви взялись?–
То ж сідайте тихо всі ви за столи.
Та, будь-ласка, прошу, як з’їсте млинці,
Перемийте посуд і протріть стільці.
Отже, тищі років, в царстві орхідей,
Появились перші признаки людей.
У лісах дрімучих, де ліан повзе,
Бігали горили й спритні шимпанзе.
Шимпанзе любили гратись і стрибать,
А горили більше їх за хвіст тягать.
Й так вони старались, так стрибали твіст,
Що в приматів деяких відірвали хвіст.
І примат безхвостий голову задер,
Та й побачив в небі, як летить орел.
З того часу часто в небо заглядав,
Й щоб спіймати птаха – дві ноги підняв.
І як став на задні – в лісі й по полях
Став ходить примат наш вже на двох ногах.
Потім й інші стали в небо поглядать,
Аби того птаха, що летить, спіймать.
Довго так дивились, але це між нами,
Що передні лапи стали в них руками.
Тож, із того часу й стали ті людьми,
Бо ходити стали, як сьогодні ми.
Й менші ті любили вічно пустувать,
А оті здорові – на малих кричать.
І Павло промовив: –Знаю нині все:
Хто в нас від горили, хто від шимпанзе.
– Ну і хто ж від кого? Вовочка гуде.
Шеф наш від горили, тять від шимпанзе.
– А ти звідки знаєш? – став Грицько питать.
– Бо на батька вічно шеф його ричать.
16.6.1988 р.

ПОРИЖІЛА ТРАВА
А бурі з Чорнобиля віють і віють,
Куди не поглянь – порижіла трава.
Чи й справді не знають пани із столиці,
Чому в українців болить голова?
19.10.1988 р.

СТЯГ
Кровавий стяг наш по Планеті
Промчавсь, як в бричці модний сер,
А вслід за бричкою, як вимпел,