Втомлені гори

І в те, що існує десь розова кров.
Не вірю, кохана, ні в чому тобі,
Що є десь на світі зірки голубі,
Не вірю віднині, хоч дибки ставай,
Що жінка – то свято, що жінка – то рай.
Не вірю в любов я, а вірю у секс:
Прийшов, розвантаживсь і весь тобі сенс.
І йди собі далі, як бик в череді
Й ніяких скандалів ні їй, ні тобі.
Й ніяких тобі – ані тещ, ні свекрух,
А стане бурчать – і її ставте в круг.
Хіба не до цього веде нас прогрес?
Налив стаканяку – і чухай їй прес.
Невже це вершина усіх вподобань?
Народе, проснись, проти себе повстань!
6.8.1969 р.

ОРДЕН ПОСМЕРТНО
Передав сам шеф наказ:
– Журналіста на Кавказ,
Непокірних всіх в Чечню –
Хай спокутують фігню...
Потім він залишив рубку
Й запалив, як Сталін, трубку.
Тут і Берія біжить:
– А з Гонгадзе що робить?
Ні прохання, ні погрози,
Ні купить, ні залякать,
Стільки там на нас крамоли,
Що не можна відпускать!
Шеф став думать й міркувать:
– Варшавянку заказать!..
А коли в державі смеркне –
Орден дать йому посмертно.
22.7.2001 р.

ЛЕЖУ ПІД НЕБОМ
Лежу я під небом на ліжку в кімнаті.
До мене зірки зазирають патлаті.
І Місяць забувсь, що сьогодні в нас піст
Й сміється, як легінь, на повний свій зріст.
А хмарки дрібненькі пливуть кудись геть,
І в очі мені заглядають ледь-ледь,
І Місяцю-батьку із різних сторін
Всю ніч посилають свій ніжний уклін.
Ось хмарка ледь більша вляглася під боком
І видно по всьому – накинула оком,
А він посміхнувсь їй: о, баюшкі-бай,
Як хочеш гульнути, то інших шукай.
Як гарно надворі! Яка благодать!
Невже нам прийдеться цей світ залишать?
Ці гори, ці зорі, моря і поля,
Невже ця планета моя – не моя?
Невже те, що бачу, то всього – є мить,
Яка, мов комета повз нас пролетить?
Невже те, що бачу, то всього – є мить,
То як же, пробачте, цю мить не любить?!
31.10.2003 р.

ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ
Думаю про Шевченка:
Хто він? Пророк? Шайтан?
Він теж піднімався першим
І став над панами пан.
І звідки б не дув теплий вітер,
Він віє з такої душі,
Що вміє любить і мислить,
Що вміє писать вірші.
22.9.2001 р.

СМІЯЛИСЬ БДЖОЛЯРІ
Сміялись бджолярі на кутні:
Рій улетів, остались трутні.
1.7.2002 р.

ВОРОНИ
Іду у невідомість.
Туман на всі сторони.
Ніби попав у невагомість.
А навколо – одні ворони, ворони, ворони.
Зупиняюсь і думаю: де я?
А може вернутись?
–Ні! – каже сила якась невідома,
Йди без зупину,
Однаково вистрілять в спину.
І знову іду у невідомість,
І знову попав у невагомість,
І знову туман на всі сторони,
І знову каркають ворони,
А може то їхні останні вже стогони?
Нехай краще стріляють у спину,
Аніж на колінах загину.
Смерть не найгірше.
Гірше, коли помирають вірші,
Прострелені в потилицю часом.
Пити. Хочу пити. Амінь...
18.10.1992 р.

РОБІТНИЧИЙ КЛАС
Робочий клас мовчить, мов вимер,
Ніби його і не було.
А хто ж тоді зробив це місто,
Побудував оце село?
Хто збудував КАМАЗ, Магнітку,
Пустив у Космос кораблі?
Хто взимку мерз і жаривсь влітку,
Ходив з волами по ріллі?
То де ж дівався він сьогодні,
Коли іде такий грабіж?
Мабуть, не зовсім ще голодний,
Коли не взяв у руки ніж?!
2.7.1992 р.

МІЙ КОМП’ЮТЕР
Мій комп’ютер, відчуваю,
Вже пора в ремонт здавать:
Стали з пам’яттю проблеми,
Мікросхеми барахлять.
Одним словом, що казати,
У душі – нестерпний крик,
Моїй фірмі – мені тобто –
Наближається гаплик.
26.9.2001 р.

ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ
Шеф робочих позвільняв
Й тут же цех в оренду здав,
І тепер Григорій Кий
Став ого який крутий!
Роздає всім милості –
Все "по справедливості"...
Хто був ближче до корита –
В того всього є досита,
А навіщо честь бандиту,
Якщо вже схватив корито?
– Де ж ти грошей стільки взяв?
– У аренду совість здав.
Щоб ніхто не заглядав –
Шеф паркан побудував,