Втомлені гори

Сказала та в сільраді, беручи папірець.
А потім зупинилась й промовила вона:
– Давай ще і корову, ну що коза одна?
Потилицю почухав і мовив голова:
– Я бачу, ця по-доброму не піде із двора.
Поглянув ще на неї й гукнув комірника:
– Візьми оцій бабульці ще випиши й бика.
– Ну а бика навіщо? І стала міркувать.
– Щоб йшла й не заважала всім людям працювать.
Не розгубилась бабка й сказала: – Ну, пока,
Приходьте, пригощу вас, як подою бика!
15.6.1988 р.

ПЕРЕБУДОВА
Похазяйнувала бабка
З тиждень, може два,
І знов про перестройку
Говорить голові.
А той відповідає:
– Нащо вона мені?–
Як в мене є вже вілла
І сам я на коні?
А ця перебудова
Призначена для тих,
В кого нема нічого,
Крім мрій і дум святих.
А я вже перестроївсь:
Трьохповерховий дім,
Новенька "Волга" й вілла
І псина – Чорний Бім.
А в тебе ні хатини,
Ні дачі, ні двора,
Ото ж перебудовуйсь
І не кричи, стара.
А будеш ще патякать,
Запам’ятай-бо ти:
Слабенькі в мене нерви
Та сильні кулаки.
13.6.1988 р.

ЧЕБУРАШКА
Хоч старий ти, Чебурашка,
У відпуску не підеш,
Поки Лесю і Наташку
Так як треба... не приймеш.
Чи жінки попаганіли,
Чи то ти вже постарів?
Що на їх оті... красоти
Навіть й глянуть не хотів?
Чи можливо загордився,
Чи таким лінивим став?
Та поглянь на ті... тілеси –
І старий би заіржав...
15.6.2009 р.

КРИК НА СНІГУ
У тайзі якутській прожива звірьок,
Трохи більший білки, ніби колобок.
Вириє в тайзі він нору у землі,
Й робить в ній запаси на зиму собі.
Тож, коли дозріє велетенський кедр,
Він горішки носить, так, як бджоли мед.
Та одного разу, як зробив запас,
Появивсь з мішечком мужичок Панас.
Розкопав він нору й під звірячий шок
Він забрав горішки всі у свій мішок.
Плакало звірятко, і благало: – Стій!
Не збирав горішки, то й чіпать не смій!.
Чим же годуватиму я своїх діток?–
На усю околицю закричав звірьок.
Та мужик безжалісно того так турнув,
Що звірьок від болю ледве не "заснув".
І від того горя в бідного звірка
По тайзі розлилась повна сліз – ріка.
Навіть небо плакало, й всі хто поруч був,
Та мужик одначе криків тих не чув.
Хутко над тайгою почалась зима,
Білим покривалом на тайгу лягла.
Поховались звірі всі в свої хатки,
Тільки цьому бідному не було куди.
По сусідах бігало по тайзі з журбою,
Та кому потрібний зайвий рот зимою?
Страх, хотілось їсти, і доймав мороз,
У нестерпних муках на морозі сох...
А на другім тиждні, де були корчі,
Бідненьке повісилось там на рогачі.
Над тайгою Сонце кров’ю затікло,
І залило нею всю тайгу воно.
Люди, схаменіться і спустіться з гір,
Чим же перед вами завинив той звір?
Люди, схаменіться! – над тайгою крик, –
У тайзі – тварина, із мішком – мужик.
Пролетіли роки, зник давно мужик,
А у вухах й досі той нестерпний крик.
Я сидів і думав про людину вслух:
Кажуть, ти людина і що всім ти – друг.
Кажуть, ти – всесильна, і ти – цар землі,
Що тобі покірні "Тузи" й "Жигулі".
Та хіба ж людина б так зробить змогла?
Та таку людину вже б давно пора...
1.6.1988 р.
Після крику того й досі я не сплю,
Думаю частенько про тварину ту,
Що робить не хоче, а все хоче мать,
І якій байдуже від кого віднять.
І я вірно знаю: цей усе візьме,
Бо ж воно – людина, ще й яке цобе!
Бо в таких завзятих – рильце у пушку,
І свою він совість носить у мішку.
А коли людину гарно залякать,
То із неї можна і галушки м’ять.
На її управи не знайдеш ніде,
Бо ж вона партійна і їй можна все.
Вже давно у Лєну збігла з гір зима
І зазеленіла на полях трава.
А у вухах й досі той смертельний крик:
– Люди, бережіться, у тайзі мужик!
1.12.1988 р.

МУЗИКА КОХАННЯ
Не хочу я писать про сойку
Й про те, як каркають грачі,
А краще про дівочі ойки,
Які, як музика вночі.
Хочу писать про ліс, про річку,
Про бокс, про шахи, про хокей,
Хочу писать завжди про небо,
Що світиться з твоїх очей.
Хочу писать про блискавиці,