Втомлені гори

Пригорни мене, мила, ще жарче,
Пригорни мене ще раз і ще.
Пригорнись, поцілуй і розслабся,
Годі слухатись мам і бабусь,
І тоді принесу тобі щастя
Як колись твоїй мамі татусь.
Хтось шукає в траві едельвейси,
А я ніжну дівочу красу,
Дай напитись мені ти кохання,
І тобі я свого принесу.
20.11.1988 р.

КОЛИ МЕНІ ТИ ПОСМІХНЕШСЯ
Коли мені ти посміхнешся –
Весь день співають солов’ї,
І мов летять Єрота стріли,
Як глянеш в очі ти мої.
Скільки я бачив зір й сузір’їв,
А ти залишилась одна,
І хоч настало надвечір’я –
А ти і досі ще моя.
Бо ти була у мене й будеш,
І слава Богу – назавжди,
Бо знаю, що в житті ніколи
Вже не знайду таку, як ти.
Не знаю я, скількох ти мала
І ще скількох ти будеш мать;
Але тобі я все прощаю,
За те, що вмієш чарувать.
Коли даруєш посмішки людям,
То веселішаєш і сам.
17.10.1988 р.

СКАРБНИЦЯ
Я їду автобусом "Київ – Житомир"
І втягую осінь я в ніздрі з надвору.
А хмарки на небі пливуть і пливуть
І зиму вони за собою тягнуть.
А хмарки на небі похожі на гори,
Немов у тумані у нас косогори,
Ви лише погляньте на ту всі красу,
Яку я з дитинства у серці ношу.
Бо то моя вічна душевна скарбниця,
В якій приховав я волошки й пшеницю.
Спалахує пам’ять вогнями дитинства,
І ніжним коханням палає в душі,
Пригадую вчительку Ганну Петрівну,
Яка мене вчила писати вірші.
16.10.1988 р.

БУДУЮ КОТЕДЖ
Між горами влігся на поля туман,
І під Сонцем гріє боки, як кабан.
Ну а я будую все життя котедж,
Щоб було де сісти і погрітись теж.
16.10.1988 р.

ПРОХАЙ, ЩО ЗАБАЖАЄШ
Що захочеш – зорі, Місяць –
Все від мене ти прохай,
Тільки те, що в тебе в блузі,
Хоч на нічку-другу дай.
Дай губами доторкнутись
До отих твоїх красот,
Боже, як же хочу взяти
Я оті сунички в рот.
На твої дивлюсь сузір’я,
І в твою небесну синь,
Що, скажіть, є краще в світі
Від приваб з дівочих скринь?
17.9.1988 р.

ЩОБ СТАТЬ ЩАСЛИВИМ
Коли по полю ти ідеш
І раптом вгледиш квітку,
Не вірю я що обійдеш
І побіжиш в повітку.
Не вірю в сильних я жінок,
Бо в слабості – їх сила,
І що із дому утече,
Як в гості запросила.
Не вірю я, що ти пройдеш
Ту квіточку-дівчину,
Й для неї слова не знайдеш,
Щоб стать й собі щасливим.
Бо що то є за чоловік,
/Хай там яка б причина/
Що зможе жінку обійти,
Якщо він ще мужчина?!
15.5.1988 р.

КОЛИ ДУША ВОГНЕМ ПАЛАЄ
Твоїх очей торкнувсь очима –
Душа в реакцію вступила.
Не знаю спокію і сну
Й скільки живу – до тебе йду.
Душа вогнями запалала,
Бо перевтілення прийшло,
Як ти мені "люблю" сказала,
І повела в своє село.
30.8.1988 р.

КОЛИ СПИТЬ СТОЛИЦЯ
Коли пройшли всі електрички
Й заснув наш Київ мертвим сном,
Просив всю нічку я вербичку:
– Укрий мене своїм теплом.
Гуляє Місяць над горою,
Душа палає, ніби піч,
О, як же хочу буть з тобою
Й тобою ніжитись всю ніч.
8.10.1988 р.

ДУБОЧОК
Волошковий вогник
Догоря з очей,
А суворий погляд
Прикрашав лице.
Десь в веселім сяйві
Посміхнувсь дубок,
І наповнив душу
Спалахом думок.
Бо під тим дубочком,
Як дівчам була,
Першим поцілунком
Душу обпекла.
Тож, коли побачу
Під селом дубок,
Так до нього й хочу
Підійти на крок.
Може той дубочок,
Як горщок без дна,
Та під тим дубочком –
Не одна була.
Бо під тим дубочком,
В тім краю дібров,
Народилось диво
З назвою "любов".
Народилось перше
Ніжне почуття,
І відчула вперше,
Що таке життя.
Бо під тим дубочком
Розігралась кров,
Бо під тим дубочком
Стріла я – любов.
7.8.1988 р.

ЩО МАВ – ПОРОЗДАВАВ
Уже нічого вам не дам,
І мабуть, вже не дам нікому.
Бо все що мав – пороздавав,
Хоч і не збив як слід оскому.
12.12.1988 р.