Обидва юнаки судили суспільство тим суворіше, чим нижче вони посідали в ньому становище, бо люди невизнані мстять світові за своє приниження зверхністю думок. І їхній розпач був тим більший, чим швидше йшли вони назустріч неминучій долі. Люсьєн багато читав, багато порівнював; Давід багато думав, багато розмірковував. Незважаючи на своє міцне здоров’я й дужі м’язи, друкар був меланхолійного й хворобливого душевного складу. Він сумнівався сам у собі; тоді як Люсьєн, наділений кмітливим, але несталим розумом, був зухвалий усупереч своїй тендітній, майже кволій, сповненій жіночої звабливості, статурі. Люсьєн був з природи справжній гасконець — сміливий, енергійний, заповзятливий, схильний перебільшувати добро й применшувати лихо; він не боявся переступу, якщо це обіцяло йому успіх, і не гребував пороком, якщо він правив йому за щабель на шляху до мети. Однак ці нахили честолюбця стримувалися прекрасними мріями палкої юності, що завжди пориває людину на шляхетні вчинки, до яких насамперед і вдаються ті, хто закоханий у славу. Він поки що боровся лише із власними бажаннями, а не з життєвими труднощами, зі своїми поривами, а не з людською ницістю, яка подає згубний приклад для натур незрівноважених. Зачарований блискучим розумом Люсьєна, Давід захоплювався ним, проте, бувало, і втримував друга від хибних вчинків, на які штовхало його французьке завзяття. Ця справедлива людина, всупереч своїй могутній будові, була сором’язливої вдачі, проте їй не бракувало наполегливості, властивої жителям Півночі. Якщо Давідові зустрічалися труднощі, він рішуче брався переборювати їх і не падав духом; якщо йому й була властива майже апостольська суворість доброчесності, то вона зрівноважувалась невичерпною поблажливістю. В цій уже давній дружбі один любив до обожнювання — це був Давід. Люсьєн командував, як жінка, котра певна, що її кохають. Давід корився охоче. Фізична краса його друга давала тому право на зверхність, і Давід визнавав її, вважаючи себе незграбним і пересічним.