Пані де Баржетон на ту пору вже виповнилося тридцять шість років, а її чоловікові — п’ятдесят вісім. Така різниця в роках вражала тим прикріше, що пан де Баржетон виглядав років на сімдесят, тоді як його дружина могла безкарно вдавати із себе молоденьку дівчину, вдягатися в рожеві сукні й зачісуватися по-дівочому. Хоч їхні статки забезпечували їм не більше як двадцять тисяч річної ренти, одначе вони були зараховані до шести найбагатших родин старого міста, коли не брати до уваги купців та чиновників. Необхідність доглядати батька, від якого пані де Баржетон чекала спадщини, що дала б їй змогу переселитися до Парижа, — а батькові судилося пережити зятя! — змусила дочку жити в Ангулемі, де блискучі розумові здібності Наїс та нерозтрачені скарби її серця були приречені гинути безплідно і з часом стати смішними. Справді-бо, наші смішні сторони здебільшого походять від високих почуттів, від чеснот або талантів, доведених до крайнощів. Гордість, не обмежена великосвітськими звичаями, обертається на пиху, марнується на дрібниці, замість того щоб підноситися до шляхетних почувань. Захопленість — чеснота над усі чесноти, — яка породжує святих, надихає людину на таємні самопожертви та поетичні поривання, під впливом провінційної суєти вироджується в бундючність. Далеко від центру, де сяють великі уми, де навіть повітря насичене мислями, де все невпинно поновлюється, освіта й та старіє, а смак псується, немов стояча вода. Пристрасті, не знаходячи собі мети, дрібніють і звеличують мале. Саме в цьому причина скупості та пліток, що отруюють провінційне життя. Обмеженість думки та міщанські манери швидко прищеплюються навіть найкраще вихованій людині. Так гинуть чоловіки, небуденні від природи, жінки, що могли б стати чарівними, якби здобули світське виховання та зазнали впливу визначних умів. Пані де Баржетон бралася за ліру з першого-ліпшого, навіть незначного, приводу, не відрізняючи поезії для себе від поезії для товариства. А проте є почуття, яких нікому не збагнути, їх слід берегти в самому собі. Звичайно, захід сонця — велична поема, та чи не ризикує видатися смішною жінка, яка пишномовно змальовуватиме цю картину людям досить прозаїчним? Є радощі, якими можна втішатися тільки вдвох — поетові з поетом, серцю із серцем. У пані де Баржетон була звичка недоречно вживати довжелезні й кучеряві фрази, пересипані вигадливими слівцями й дотепно звані
тартинками на жаргоні журналістів, котрі щоранку частують ними своїх передплатників, а ті покірно споживають цю страву, хоч би як важко було перетравити її. Вона понад усяку міру зловживала високими словесами, і тому найдрібніші речі зростали в неї до велетенських розмірів. На ту пору вона почала все