Хто може подумки проникнути в коло цих дріб’язкових інтересів, що, зрештою, існують у всіх суспільних прошарках, тому легше збагнути, яким значущим здавався особняк де Баржетонів ангулемській буржуазії. Що ж до жителів Умо, то велич цього маленького Лувра, слава цього ангулемського палацу де Рамбульє[25] засліплювали їх на відстані, як сонце. А тим часом усі, що там збиралися, були найжалюгідніші, найубогіші духом, найнедоумкуватіші люди, яких тільки можна було знайти в околі двадцяти льє. Політика там зводилася до банальної й багатослівної балаканини; «Котідьєн»[26] вважали там за помірковану газету, Людовіка XVIII величали якобінцем. Що стосується жінок, здебільшого придуркуватих і незграбних, нечупарно зодягнених, то всі вони були потворні, — кожна по-своєму, — і нічогісінько в них не приваблювало: ні мова, ні вбрання, ні розум, ані тілесні принади. Якби Шатле не плекав певної надії щодо пані де Баржетон, він би не стерпів цього товариства. Проте кастовий дух і манери, статечний вигляд, гордість дрібномаєткового дворянства, знання законів гречності прикривали їхню порожнечу. Вірнопідданські почуття були тут набагато щиріші, ніж у колах паризької знаті; тут У всьому блиску виявляли шанобливу прихильність до Бурбонів, незважаючи ні на що. Це товариство можна було порівняти, якщо такий образ припустимий, до старовинного срібного посуду, потьмянілого, але масивного. Застійність політичних поглядів тут вважали вірністю. Відстань, яка пролягала між цим товариством та буржуазією, те, що в нього важко було проникнути, ніби підносили його й надавали йому умовної вартості. Кожен із цих вельмож мав у очах тутешніх городян певну ціну, як ті черепашки, що правлять за гроші неграм бамбарського племені. Чимало жінок, яким дю Шатле підлестив, визнали в ньому переваги, що їх бракувало чоловікам їхнього кола, і вгамували своє обурене самолюбство: всі вони сподівалися посісти спадщину її імператорської високості. Ревні охоронці добрих звичаїв гадали, що хоч цей зайда і втесався до пані де Баржетон, але в інших домах його не приймуть. Дю Шатле вислухав немало ущипливих слів, але втримався на здобутих позиціях, упадаючи за духівництвом. Він лестив слабостям ангулемської королеви, які зросли на провінційному грунті, він приносив їй книжкові новини і читав поезії, що виходили друком. Вони разом захоплювалися творами молодих поетів, вона — щиро, він — нудьгуючи, бо як людина імператорської школи мало розумів романтичну поезію, хоч і вислуховував ті вірші досить терпляче. Зате пані де Баржетон була щиро захоплена цим відродженням, яке сталося в затінку королівських лілей, і полюбила Шатобріана за те, що він назвав Віктора Гюго натхненною дитиною. Вона сумувала, що тільки з чуток може познайомитися з цим генієм і зітхала за Парижем, де живуть великі люди. І тоді пан дю Шатле надумав здійснити чудо. Він сповістив її, що в Ангулемі існує своя «натхненна дитина» — юний поет, який, сам того не знаючи, блиском нової зорі затьмарює найяскравіші паризькі сузір’я. Майбутня знаменитість народилася в Умо! Мовляв, директор колежу показував баронові прекрасні вірші. Вбогий і скромний хлопець був новим Чаттертоном[27], але далеким від політичної ницості і тієї лютої ненависті до соціальної верхівки, ненависті, що спонукала англійського поета строчити памфлети проти своїх добродійників. Серед п’яти-шести осіб, котрі поділяли її смаки до мистецтва та літератури — цей тому, що цигикав на скрипці, а той умів так-сяк квацяти сепією, один був головою Землеробського товариства, а другий мав бас і, ніби той мисливець, що зацькував оленя, міг проревіти «Se fiato in corpo avete»[28], — серед цих химерних постатей пані де Баржетон почувалась, як голодний на театральному обіді, де стіл заставлений бутафорськими стравами з картону. Отож годі описати радість, з якою вона сприйняла цю новину. Вона хотіла побачити поета, цього ангела. Вона нетямилась, вона була в захваті й цілі години говорила тільки про нього. Через день колишній дипломатичний кур’єр завів з директором колежу розмову про те, що треба відрекомендувати Люсьєна пані де Баржетон.
25
В середині XVII ст. в палаці маркізи де Рамбульє в Парижі збирався аристократичний гурток, який претендував на роль законодавця мод і літературних смаків.
27