Дай боже, щоб із Люсьєном повелися там краще, ніж із ним самим, сказав пан дю Шатле. Королівський двір, мовляв, не такий бундючний, як оця купка тупих бовдурів. Тут тобі можуть завдати смертельної образи, тут відчуєш, що таке погордлива зневага. Якщо ці люди не схаменуться, революція 1789 року почнеться знову. Щодо нього, то він буває в цьому домі тільки з пошани до пані де Баржетон, у певному розумінні, єдиної цікавої жінки на весь Ангулем; він став упадати за нею знічев’я і закохався нестямно. І незабаром він таки здобуде її, це видно з усього. Перемога над гордою королевою буде його відомстою отому аристократичному кублу дворянчиків.
Шатле говорив про свою пристрасть із виглядом людини, ладної вбити суперника, якби такий виявився. Старий зальотник часів Імперії всією вагою навалився на сердешного поета, намагаючись розчавити його значливістю своєї особи й нагнати на нього страху. Розповідаючи про свою подорож, дю Шатле перебільшував її небезпеки, щоб звеличити себе; та якщо він і вразив уяву поета, то анітрохи не злякав закоханого.
З цього вечора, нехтуючи погрозами старого фата, що вдавав із себе неабиякого вояку, Люсьєн почав приходити до пані де Баржетон, спочатку дотримуючись скромності, яка личить міщанинові з Умо, та коли він призвичаївся до того, що раніше здавалося йому великою ласкою, візити його почастішали. Для людей того кола аптекарів син був цілковитим нікчемою. Коли якийсь дворянин чи дама приїжджали з візитом до Наїс, то, заставши в неї Люсьєна, вони ставилися до нього з підкресленою чемністю, якої аристократи дотримувалися щодо людей нижчого стану. Спершу ангулемське дворянство здавалося Люсьєнові досить приємним, але незабаром він зрозумів, від яких почуттів походить ця вдавана люб’язність. Він скоро відчув поблажливий тон, що розбудив у ньому лють і повні зненависті республіканські почуття, з яких багато майбутніх патриціїв починають свій шлях нагору. Та яких тільки страждань не витерпів би Люсьєн заради Наїс, як називали її в своєму колі, де чоловіки й жінки за прикладом іспанських грандів та вершків віденського товариства надавали одне одному пестливих імен; це була остання вишуканість, до якої додумалась ангулемська аристократія, щоб підкреслити свої станові відмінності.
Люсьєн любив Наїс, як любить юнак першу жінку, котра йому лестить, — адже пані де Баржетон провіщала поетові велике майбутнє, гучну славу. Вона вдалася до всіх своїх хитрощів, аби виправдати близькі взаємини з поетом: вона не тільки підносила його до небес, а й казала, що він бідний хлопець, якого вона хоче влаштувати, применшувала вагу Люсьєна, щоб утримати його біля, себе; вона називала його своїм читцем, секретарем; але любила вона його більше, ніж сподівалася, що зможе полюбити після пережитого страшного горя, якого їй довелося зазнати. Вона засуджувала себе подумки, твердила, що це безумство — кохати двадцятилітнього юнака, такого далекого від неї за своїм суспільним становищем. Панібратство у взаєминах із ним було в примхливій суперечності з її гордістю, що походила від вимогливості. Вона поводилася навперемінки то як гордовита заступниця, то як лестива поклонниця. Отож Люсьєн, якого спершу лякало високе становище цієї жінки, зазнав усіх страхів, надій і розчарувань, що виковують першу любов, котра так глибоко западав в серце під ударами горя чи радощів, прискорюючи його биття. Протягом двох місяців він бачив у ній добродійницю, ладну по-материнському піклуватися про нього. Пані де Баржетон вже називала його «любим Люсьєном», а далі просто «любим». Поет, набравшися сміливості, зважився назвати величну даму «Наїс». Почувши це ім’я з його уст, вона виявила гнів, вельми приємний для юнака; вона дорікнула йому, що він називає її так, як усі. Гордій і шляхетній Негрпеліс хотілося, щоб цей чарівний ангел називав її, як ніхто, — другим ім’ям. Вона хотіла бути для нього Луїзою. Поет злинув на третє небо кохання. Якось увечері він увійшов, коли вона саме роздивлялася чийсь портрет і раптом сховала його. Люсьєн захотів побачити портрет. Щоб розвіяти відчай розбудженої ревності, Луїза показала портрет молоденького Кант-Круа і не без сліз розповіла печальну історію свого кохання, такого чистого і так жорстоко розбитого. Готувалася вона порушити вірність мертвому чи надумала створити Люсьєнові суперника з цього портрета? Люсьєн був надто молодий, щоб заглянути в серце коханої, розпач його був цілком щирий, а вона просто починала війну, в ході якої жінки змушують чоловіка пробивати хід у більш або менш майстерно спорудженій фортеці своєї вдаваної неприступності. Міркування про обов’язок, про звичаї, про релігію — то, так би мовити, їхні фортечні мури, і жінка любить, щоб її брали штурмом. У війні з наївним Люсьєном таке кокетування було зайве, він ладен був іти на приступ без усякого підбурювання.