— Ет, вони витерплять і щиглика[31] із священного гаю, — сказав Александр де Бребіан, ставши автором ще одного дотепу.
Нарешті голова Землеробського товариства вгамував хвилювання повчальним зауваженням.
— До революції, — мовив він, — найбільше панство приймало в себе Дюкло, Грімма, Кребільйона[32] — людей без особливого становища, як і цей віршомаз із Умо, але вони ніколи не приймали збирачів податків, яким, по суті, є пан Шатле.
Дю Шатле поплатився за Шардона: всюди почали ставитися до нього холодно. Відчувши загальну неприязнь, начальник управління непрямими податками, який заприсягнув собі тієї хвилини, коли пані де Баржетон назвала його просто «Шатле», здобути її, став на бік господині дому: він підтримував молодого поета, заявив, що вони друзі. Цей великий дипломат, яким так необачно знехтував імператор, приголубив Люсьєна, назвавши його своїм другом. Щоб увести поета до вищого товариства, він дав обід, де були присутні префект, головний управитель державними податками, начальник гарнізону, директор морської школи, голова суду, — одне слово, вся верхівка місцевої влади. Бідолашного поета так ушанували, що всякий інший, але не двадцятидвохлітній молодик, запідозрив би в тих надмірних вихваляннях якийсь підступ. За десертом Шатле попросив свого суперника прочитати оду «Смерть Сарданапала» — останній шедевр молодого поета. Вислухавши оду, директор колежу, людина байдужа до всього, заплескав у долоні й сказав, що Жан-Батіст Руссо[33] не написав би краще. Барон Сікст Шатле сподівався, що молоденький віршувальник рано чи пізно захиріє в тепличній атмосфері похвал або ж, сп’янілий від передчасної слави, зважиться на зухвалу вихватку, яка кине його назад, на дно нікчемності. Чекаючи генієвого кінця, він, здавалося, зрікся своїх претензій на пані де Баржетон, проте спритний зальотник склав хитромудрий план і пильно стежив за кожним кроком закоханих, чатуючи на випадок, щоб занапастити Люсьєна. Відтоді по Ангулему і по всій окрузі пішли глухі поголоски, що в Ангумуа з’явилася велика людина. Пані де Баржетон співали хвалу за її піклування про це орленя. Та як тільки її поведінку було схвалено, вона захотіла домогтися цілковитого визнання і роздзвонила на весь департамент, що влаштовує вечір з морозивом, печивом і чаєм — нововведений звичай у місті, де чай продавали лише в аптеках як засіб проти шлункового розладу. Цвіт аристократії був запрошений послухати велике творіння, що його мав прочитати Люсьєн. Луїза приховала від свого друга, як нелегко було їй долати перепони, проте в кількох словах натякнула про змову вищого товариства супроти нього: їй не хотілося таїти від хлопця ті небезпеки тернистого шляху, які чекають на геніїв, ті перешкоди, що їх не здолати слабодухим. Своєю перемогою вона скористалася для напучення. Біломармуровими руками показала вона йому на Славу, що купується ціною нескінченних страждань, говорила йому, що доведеться зійти на вогнище мучеництва, вона досягла справжніх вершин пишномовності. Це було наслідування імпровізацій, які зіпсували роман «Корінна»[34]. Луїза так утішалася власного красномовністю, що ще дужче полюбила Веніаміна[35], який надихав її. Вона порадила йому сміливо зректися батька, узяти собі шляхетне прізвище де Рюбампре, незважаючи на галас, що з цього приводу зчиниться, бо король, безперечно, узаконить зміну імені. Пані де Баржетон має за родичку маркізу д’Еспар, з роду де Бламон-Шоврі, даму, вельми впливову при дворі. Вона береться домогтися для поета монаршої ласки. Почувши слова «король», «маркіза д’Еспар», «двір», Люсьєн зайнявся, як фейерверк, і необхідність його хрещення була доведена.
32