— Люба дитино, — ніжно-насмішкуватим тоном сказала Луїза, — що раніше це станеться, то скоріш буде визнано.
Вона перебрала одну по одній усі суспільні верстви і разом з поетом перелічила щаблі, які він зразу переступить, прийнявши це мудре рішення. За одну мить змусила вона Люсьєна зректися плебейських ідей про химерну рівність 1793 року; пробудила в ньому жадобу гонору, що її досі гамувала Давідова розважливість; вона вказувала йому на вищий світ, як на єдине середовище, якого слід триматися. Завзятий ліберал став монархістом in petto[36]. Люсьєн скуштував від аристократичного плода розкошів і слави. Він заприсягнувся покласти до ніг своєї дами вінок, хай навіть закривавлений; він здобуде його будь-якою ціною, quibuscumque viis[37]. Щоб довести свою мужність, він розповів їй про свої злигодні, які досі приховував од неї з незбагненної сором’язливості, супутниці першого кохання, коли юнак не виставляє напоказ свої чесноти, бо йому любо знати, що його душу оцінили, хоч вона й зберегла інкогніто. Він змалював тягар убозтва, яке терпів із гордістю, працю в Давіда, ночі, віддані науці. Його молодечий запал нагадав пані де Баржетон двадцятишестирічного полковника Кант-Круа, і погляд її стуманів. Помітивши, що його величну кохану опанувала слабість, Люсьєн узяв її за руку — і йому те дозволили! — й почав цілувати її з палкістю поета, юнака, коханця. Луїза дійшла до того, що дозволила синові аптекаря торкнутись її чола й припасти до нього трепетними устами.
— Дитино! Дитино! Коли б нас побачили, як би з мене глузували! — мовила вона, прокидаючись із чарівного заціпеніння.
Того вечора пані де Баржетон спромоглася майже дощенту розбити те, що вона називала Люсьєновими забобонами. Послухати її, то для геніальних поетів не існує ні братів, ні сестер, ні батька, ні матері; великі творіння, які вони повинні подарувати людству, вимагають од них певного себелюбства, зобов’язують їх жертвувати всім задля своєї величі. Якщо їхні родичі спочатку й страждають від обтяжливої данини, яку стягують із них титани мислі, то згодом вони дістають сторицею за всі жертви, принесені на початку боротьби за високий престол, і поділяють з ними здобутки перемоги. Геній має звітувати лише самому собі; він єдиний суддя над власними вчинками, бо він один бачить свою кінцеву мету; а хто став володарем своєї доби, той може усе брати, усе ставити на карту, бо все належить йому. Вона згадала історію життя Бернара Паліссі[38], Людовіка XI, Фокса[39], Наполеона, Христофора Колумба, Цезаря — усіх цих славетних гравців, спочатку обтяжених боргами, замучених убогістю, кого ніхто не хотів розуміти, кого вважали за безумців, за поганих синів, за поганих братів, за лихих батьків і хто, проте, згодом став гордістю своєї сім’ї, своєї батьківщини, усього світу.
Такі міркування відповідали таємним вадам Люсьєна і ще дужче розбещували його душу, бо в запалі своїх бажань він apriori[40] виправдовував усі засоби. А не домогтися успіху — хіба не злочин проти його величності суспільства? Зазнавши поразки, хіба тим самим не завдав би він смертельного удару всім обивательським чеснотам, на яких грунтується суспільство, котре з жахом виганяє Маріїв[41], які сидять між руїн? Не усвідомлюючи собі того, що стоїть на роздоріжжі між ганьбою каторги та лаврами генія, Люсьєн ширяв над Сінаєм — горою пророків — і не бачив унизу Мертвого моря, страшного савана Гоморри.
Луїза так спритно вивільнила розум і серце свого поета з пелюшок, у які їх сповило провінційне життя, що Люсьєн захотів випробувати пані де Баржетон, вивідати, чи вдасться йому вполювати цю високу здобич, чи не дістане він ганебного одкоша. Званий вечір дав йому нагоду здійснити це випробування. Йшлося воднораз і про кохання, і про шанолюбство. Він любив і жадав піднестися вгору — подвійне бажання, природне в молодих людей, які хочуть задовольнити серце й позбутися злиднів. Запрошуючи сьогодні всіх своїх дітей на спільний бенкет, Суспільство вже на світанку їхнього життя будить у них честолюбні поривання. Воно позбавляє юність її чарівності і псує найкращі почуття, вносячи в них розрахунок. Поезія прагнула б, щоб було інакше; проте дійсність дуже часто заперечує вигадку, в яку хотілося б вірити, і навряд чи варто змальовувати юнака XIX століття інакшим, ніж він є насправді. Люсьєн переконував себе, що його розрахунки підказані добрими почуттями, дружбою до Давіда.
Люсьєн написав Луїзі великого листа, бо почував себе сміливіше з пером у руці, ніж зі словом на устах. На дванадцяти сторінках, тричі переписаних, він розповів їй про таланти свого батька, про втрачені надії та про свою страшну убогість. Він змалював ангелицею свою дорогу сестру, а Давіда — майбутнім Кюв’є, великою людиною, що замінила йому батька, брата; він був би не вартий Луїзиної любові, не вартий своєї першої слави, якби не попросив її поставитися до Давіда так, як вона поставилась до нього самого. Краще він відмовиться від усього, аніж зрадить Давіда Сешара; він хоче, щоб Давід став свідком його успіху. Люсьєн написав одного з тих божевільних листів, у яких юнаки погрожують, що, в разі відмови, пальнуть у себе з пістолета, у яких повно хлоп’ячої казуїтики і в яких говорить нерозважлива логіка прекрасної душі — миле базікання, оздоблене наївними освідченнями, що мимохіть вихопились із серця, базікання, таке любе жінкам. Вручивши покоївці листа, Люсьєн цілий день і не прохопився Давідові про свій вчинок ні словом, правив коректуру, наглядав за роботою, клопотався дрібними справами у друкарні. Поки серце залишається ще дитинним, юнакам властивий цей дивовижний дар стриманості. А може, Люсьєн просто боявся Фокіонової сокири[42], якою вправно вмів орудувати Давід, може, поета лякав його ясний погляд, що проникав у саму глибінь душі. Після читання віршів Шеньє його сердечна таємниця злетіла з уст, стривожена докірливим словом, що завдало йому болю, як ото палець лікаря, коли він торкається відкритої рани.
38
41
42