Уперше за цілий рік Єва відчула, що сталеві лещата, в яких її затисла нужда, трохи ослабли. У неї зродилася надія. І вона — вона теж! — захотіла похвалитися своїм братом, з’явитися на вулиці попідруч із поетом, якого вшановувало рідне місто, обожнювали жінки і кохала горда графиня дю Шатле! Вона причепурилась і надумала після обіду прогулятися з братом по Больє. О цій годині, у вересні, туди вибирається подихати свіжим повітрям весь Ангулем.
— Гляньте! Та це ж красуня Сешар! — почулися голоси при появі Єви.
— Такого я від неї не сподівалася! — сказала якась жінка.
— Чоловік ховається, а дружина виставляє себе напоказ! — мовила пані Постель умисне голосно, щоб бідолашна жінка почула.
— О, вертаймося! Даремно я вийшла, — сказала Єва братові.
Сонце вже торкалося обрію, коли від схилу, по якому спускаються в Умо, почувся гомін — так буває, коли збирається натовп. Люсьєн і його сестра, охоплені цікавістю, попрямували туди, бо їм почулося, ніби люди, які йшли з Умо, говорили між собою про вчинений там злочин чи щось таке.
— Спіймали там одного... Напевне, злодій... Блідий, як мрець, — сказав один перехожий сестрі й братові, побачивши, що вони біжать туди, де збиралася дедалі більша юрма.
Ні Люсьєн, ні Єва не відчули найменшої тривоги. Назустріч їм бігли дітлахи, йшло кілька старих жінок та майстрові, що поверталися з роботи — всього чоловік з тридцять: далі за ними, посеред темного гурту людей, зблискували обшиті галуном капелюхи жандармів. А за жандармами, наче грозова хмара, сунув натовп, де було із сотню людей.
— О боже! — зойкнула Єва. — Та то ж мій чоловік!
— Давід! — скрикнув Люсьєн.
— Це його жінка! — почулись голоси, і люди розступилися.
— Що тебе спонукало вийти? — запитав Люсьєн.
— Твій лист, — відповів Давід, блідий і розгублений.
— Я це передчувала! — сказала Єва і впала непритомна.
Люсьєн підняв сестру, двоє перехожих допомогли віднести її додому, де Маріон уклала її в постіль. Кольб побіг по лікаря. Коли лікар прийшов, Єва все ще була без тями. Люсьєн мусив признатися матері, що Давіда заарештували з його вини, бо йому й уві сні не могло наснитися, що причиною лиха був не той лист, якого він написав, а підроблений.
У погляді матері Люсьєн прочитав прокляття, яке вбило його. Він піднявся до своєї кімнати і там зачинився.
Вночі, то хапаючись за перо, то кидаючи його, Люсьєн написав листа, і кожен, хто прочитає цей набір безладно нанизаних одна на одну фраз, збагне, який глибокий і безнадійний розпач опанував нещасного поета.
«Кохана сестро, сьогодні ми бачилися з тобою востаннє. Моє рішення непохитне. Зараз я поясню тобі, як я до нього прийшов. У багатьох родинах бувають фатальні істоти, для своїх близьких вони — як хвороба. Ось таким фатальним створінням і був для вас я. Це спостереження не моє, воно належить одному дипломатові, який бачив багато світу. Якось ми вечеряли в приятельській компанії в «Роше де Канкаль». Розмова, пересипана тисячею дотепів, торкнулася однієї молодої особи, котра, на загальний подив, залишилась у дівчатах, і той дипломат раптом сказав нам, що вона «хвора своїм батьком». І тут він розвинув перед нами свої міркування Щодо таких сімейних захворювань. Мовляв, така-то родина процвітала б, якби в ній була інша мати, а в тій родині — син розорив батька, а там — батько занапастив майбутнє і добру славу своїх дітей. Хоча наш співрозмовник обгрунтовував свої висновки в жартівливій формі, але за десять хвилин він навів стільки прикладів, що я був просто вражений. Ця істина була варта всіх пустих, хоч і дотепно побудованих, парадоксів, якими полюбляють розважатися журналісти в своєму колі, коли поруч немає сторонньої людини, що її вони задля розваги могли б містифікувати. Так от, у нашій сім’ї таке фатальне створіння — я! Моє серце сповнене любові до вас, а поводжусь я, наче ворог. За вашу щиру відданість я платив злом. І ось сьогодні — знову ж таки неумисне! — я завдав останнього, найтяжчого удару... Тоді як я жив у Парижі життям недостойним, сповненим ницих утіх і неминучих знегод, вважаючи легкі приятельські взаємини за дружбу і пориваючи зі справжніми друзями заради людей, котрі прагнули тільки визискувати мій талант в інтересах своєї вигоди; тим часом як я зовсім не згадував про вас або згадував тільки для того, щоб завдати вам зла, ви скромно йшли по стежці нелегкої праці, повільно, але впевнено наближаючись до того щастя, за яким я так нерозважливо гнався. Поки ви вдосконалювались, я вносив у своє життя зачатки погибелі. Атож, гординя моя незмірна, і вона не дозволяє мені змиритися зі скромною долею. Я маю ниці нахили та вподобання, і спогад про те, як мені щастило задовольняти їх, отруює доступні тепер для мене радощі, а колись же я щиро втішався ними. О моя люба Єво, я суджу себе суворіше, ніж будь-хто, вирок мій нещадний і остаточний. Життя в Парижі вимагає постійних зусиль, а моя воля проявляється лиш поривами: мабуть, у мене лихоманка мозку. Майбутнє жахає мене, і тому я не хочу для себе ніякого майбутнього, а теперішнє я не годен витерпіти. Я дуже хотів із вами побачитись, але краще було б мені покинути рідний край навіки. Проте поїхати кудись, не маючи засобів до існування — безумство, а я й так накоїв чимало безумств. Смерть приваблює мене більше, аніж неповноцінне життя, адже хай би в якому становищі я опинився, моя надмірна гординя прирікає мене на нерозсудливі вчинки. Деякі люди наче нулі: вони нічогісінько не означають, але приставиш до них попереду одиницю — і їхнє нікчемство набуває десятикратної цінності. Я міг би набути такої цінності, лише одружившись із жінкою сильної і непохитної волі. Такою дружиною могла б стати для мене пані де Баржетон, і я занапастив своє життя, не розлучившися заради неї з Коралі. Ти й Давід були б для мене чудовими керманичами, але ви не досить сильні, щоб приборкати мою слабку вдачу, яка наче мимохіть вислизає з-під будь-якого впливу. Я люблю життя безтурботне, веселе; я уникаю труднощів і тому здатний на легкодухість, яка може завести мене далеко. Я народився принцом. Розум у мене навіть гостріший, аніж треба для успіху, але він тільки зблискує і швидко гасне, а перемога на арені, де змагаються стільки марнославних воль, дістається тому, хто витрачає сили помірковано і в кого наприкінці дня лишається достатній запас. Я можу вчинити зло, — як щойно його вчинив, — керуючись найкращими намірами. Є люди — дуби, я ж, мабуть, тільки тоненький прутик, а хочу здаватися кедром. Ось я й підвів свій баланс. Неузгодженість між засобами й бажаннями, брак душевної рівноваги завжди зводитиме нанівець усі мої зусилля. Серед освічених людей такі натури зустрічаються нерідко, і причина цьому у вічному розладі між розумом і вдачею, між волею і бажанням. Яка доля мене чекає? Я бачу її вже тепер, коли згадую деяких паризьких знаменитостей, усіма забутих уже за моєї пам’яті. На порозі старості я здаватимуся дряхлішим за свій вік, не маючи ні засобів до життя, ні імені. Все моє єство повстає проти такої старості: я не хочу стати непотребом, опинитися на смітнику суспільства. Люба сестро, за твою теперішню суворість до мене я люблю тебе ще дужче, ніж за колишню ніжність. Хоч ми й дорого заплатили за радість, яку принесла мені зустріч з тобою й Давідом, але згодом — хто знає? — ви, можливо, скажете, що навіть така ціна не була надто висока — адже в цей спосіб куплено кілька останніх щасливих хвилин для бідолахи, котрий так вас любив?.. Не розшукуйте мене, не намагайтесь дізнатися, що зі мною стало. Сподіваюся, мій слабкий дух послужить мені бодай раз у житті, і я таки зроблю те, що намислив. Покірливість своїй долі, мій ангеле, — це щоденне самогубство, але в мене таке почуття не триватиме довше одного дня, і я негайно повинен ним скористатися...