— Ви відстали від диліжанса, добродію, і ви втратите своє місце в ньому, якщо не будете ласкаві сісти в мою карету, бо поштові екіпажі їздять швидше, ніж пасажирські, — сказав подорожній Люсьєнові надзвичайно люб’язним тоном і з помітним іспанським акцентом.
Не чекаючи відповіді, іспанець дістав із кишені сигарницю, відкрив її і запропонував Люсьєнові закурити.
— Я не подорожній, — відповів Люсьєн, — і я надто близький до кінця свого шляху, щоб утішатися сигарою...
— Ви надто суворі до себе, — відповів іспанець. — Хоч я й почесний канонік Толедського собору, проти вряди-годи дозволяю собі викурити сигару. Господь дарував нам тютюн для присипляння наших пристрастей і страждань... Мені здається, ви пригнічені горем, принаймні ви тримаєте в руках його емблему, мов засмучений бог Гіменей. Закуріть... Усі ваші прикрощі розвіються з димом...
І священик з виразом лукавого спокусника знову простяг Люсьєнові солом’яну сигарницю, кинувши на нього співчутливий погляд.
— Пробачте, панотче, — сухо відказав Люсьєн. — але нема такої сигари, яка розвіяла б мої прикрощі...
На ці слова в очах у Люсьєна заблищали сльози.
— Еге, юначе, а чи не само божественне провидіння спонукало мене вийти з екіпажа, трохи розім’яти ноги та розігнати сонливість, що опановує вранці подорожнього? Завдяки цьому мені випала нагода втішити вас і таким чином бодай почасти виконати своє земне призначення... І які такі страшні прикрощі могли спіткати вас у такому юному віці?
— Ваші втішання, панотче, будуть марними. Ви — іспанець, а я — француз. Ви віруєте у святе письмо, а я — безбожник.
— Santa Virgen del Pilar!..[197] Ви безбожник! — вигукнув священнослужитель, з материнською турботливістю беручи Люсьєна під руку. — Ось одна з дивовиж, що їх я постановив собі вивчити в Парижі. В Іспанії ми не віримо в існування безбожників... Це тільки у Франції дев’ятнадцятирічний юнак може мати подібні погляди.
— О, я навіть більше, ніж безбожник! Я не вірю ані в бога, ані в людей, ані в щастя! Роздивіться мене добре, панотче; бо через кілька годин я вже буду мертвий. Це мій останній світанок!.. — не без пишномовності виголосив Люсьєн, показуючи на небо.
— Отакої! Чого ж ви накоїли, щоб піти з життя? Хто засудив вас на смерть?
— Найвищий суд! Я сам!
— Дитя! — вигукнув священнослужитель. — Ви когось убили? Вас чекає ешафот? Ану, поміркуймо. Якщо ви, згідно з вашими словами, бажаєте провалитись у небуття, то, значить, тут, на землі, ніщо вас уже не хвилює й не цікавить? — Люсьєн ствердно кивнув головою. — Ну, тоді ви можете розповісти мені про своє горе, хіба не так?.. Ідеться; очевидно про якісь любовні невдачі?.. — Люсьєн промовисто знизав плечима. — Ви хочете накласти на себе руки, щоб уникнути ганьби? Чи ви просто розчарувались у житті? Хай там яка у вас для цього причина, ви з однаковим успіхом можете заподіяти собі смерть у Пуатьє, як і в Ангулемі. в Турі, як і в Пуатьє. Сипучі піски Луари не повертають своїх жертв...
— Ні, панотче, — відповів Люсьєн. — Я все обміркував, і моє рішення остаточне й безповоротне. Тижнів три тому мені трапилася на очі прегарна гавань, звідки дуже зручно відплисти на той світ людині, якій остогидло жити на світі цьому.
— На той світ?.. А кажете, ви безбожник.
— Авжеж, кажу. Під «тим світом» я розумію своє майбутнє перетворення в тварину або рослину...
— Ви невиліковно хворі?
— Так, панотче...
— А, он воно що, — сказав священик. — І як зветься ваша хвороба?
— Бідність.
Іспанець подивився на Люсьєна і сказав йому з вишуканою люб’язністю та з майже іронічною посмішкою:
— Діамант не знає собі ціни.
— Тільки священик може так лестити бідоласі, який хоче вмерти!.. — вигукнув Люсьєн.
— Ви не помрете, — владним голосом сказав священнослужитель.
— Мені доводилося чути, — заперечив Люсьєн, — що на великій дорозі людей грабують, але щоб їм давали там багатство — такого я не чув.