Іспанець узяв Люсьєна під руку і майже силоміць примусив його сісти в карету. Кучер зачинив дверці.
— А зараз розповідайте, я вас слухаю, — сказав толедський канонік приголомшеному Люсьєнові. — Я чоловік уже літній і до того ж священнослужитель — мені ви можете звіритися в усьому, нічого не боячись. Ну звичайно, ви проїли батьківську спадщину або гроші своєї матусі, не більше. Ви наробили боргів і впали в розпач. Бо ж ми просякнуті уявленням про честь аж до самих носаків наших вишуканих чобіт... Ану, розповідайте, зізнавайтеся, мов на сповіді, це буде так, ніби ви в усьому зізналися самому собі.
Люсьєн опинився в становищі, уже не пригадую якого рибалки, не пам’ятаю з якої арабської казки, котрий, захотівши втопитися в морі, потрапляє до підводного царства і там стає царем. Співчуття іспанського каноніка здавалося невдавано щирим, і поет, не вагаючись, відкрив йому душу; отож, поки вони їхали від Ангулема до Рюффека, він розповів йому про себе геть усе, не пропустивши жодного зі своїх гідних осуду вчинків і закінчивши останнім лихом, що сталося з його вини. Коли він уже завершував свою розповідь, викладену тим поетичніше, що за останні три тижні Люсьєн повторював її уже втретє, вони доїхали до того місця, де біля самої дороги, неподалік від Рюффека, був родовий маєток Растіньяків. Коли Люсьєн уперше назвав це прізвище, іспанець стрепенувся.
— Ото звідти, — сказав поет, — походить молодий Растіньяк. Далебі, він не вартий мене, а таланить йому більше.
— А-а!
— Атож, ота занедбана поміщицька садиба — маєток його батька. Він, як я вам уже казав, став коханцем баронеси де Нусінген, дружини знаменитого банкіра. Я вдарився в поезію; він виявив куди більше розважливості й зайнявся справами...
Священнослужитель звелів кучерові зупинити коней. Він захотів пройтися по алеї, яка вела від шляху до садиби, й пильно все оглянув. Така поведінка здалася Люсьєнові дивною. Що могло тут зацікавити іспанського каноніка?
— То ви знаєте Растіньяків? — спитав поет.
— Я знаю весь Париж, — сказав іспанець, сідаючи в карету. — Отже, через якихось десять-дванадцять тисяч франків ви надумались заподіяти собі смерть. Ви ще зовсім дитина, ви не знаєте ні людей, ні життя. Життя людини варте якраз того, у що вона його оцінить, а ви оцінили своє у дванадцять тисяч франків. Ну що ж, я залюбки куплю вас дорожче. І навряд чи варто так перейматися арештом вашого брата. Якщо шановний пан Сешар зробив відкриття, він стане багатим. А багатіїв за борги ніколи ще до в’язниці не садовили. Мені здається, ви слабо знаєте історію. Власне, є дві історії: історія офіційна й брехлива, яку викладають у школі, історія ad usum delphini[199], й історія таємна, яка пояснює справжні причини подій, історія правдива й ганебна. Дозвольте мені в кількох словах розповісти випадок із цієї невідомої вам історії. Один молодий священик, який прагнув слави і бажав прилучитися до державних справ, знаходить собі високого заступника — фаворита самої королеви; фаворит виявляє прихильність до юного честолюбця, робить із нього міністра, вводить його до державної ради. Якось увечері один з тих людей, що полюбляють бути послужливими (ніколи не робіть послуги, коли вас не просять!) пише шанолюбному священикові, що життя його покровителя в небезпеці. Король розлютований, він не бажає, щоб ним попихали, і фаворита вб’ють, тільки-но він з’явиться у палац. Ну так от, юначе, як би ви повелись, отримавши подібного листа?..
— Я негайно остеріг би свого добродійника! — жваво вигукнув Люсьєн.
— Ви таки дитина, про що свідчить і повість вашого життя, — мовив іспанець. — Наш молодий священик сказав собі: «Якщо король готовий навіть на злочин, мій покровитель приречений. Доведеться вдати, ніби я отримав цього листа надто пізно!» І він проспав аж доти, доки його розбудили і сказали, що фаворита вбили...