АПТЕКА ПОСТЕЛЯ,
ШАРДОНОВОГО НАСТУПНИКА.
Батькове прізвище, виставлене напоказ на вулиці, де проїжджало стільки екіпажів, ображало його зір. Того вечора, коли Люсьєн крізь поганеньку хвіртку вийшов із свого двору, щоб з’явитися на вулиці Больє серед найдобірнішої молоді горішнього міста поруч із пані де Баржетон, він на диво гостро відчув невідповідність між своїм житлом та ласкавою до нього фортуною.
«Любити пані де Баржетон, може, незабаром стати її коханцем — і животіти в цій пацючій норі!» — думав він, заходячи в двір, де попід стінами були розкладені жмути вивареного зілля, де аптекарський учень чистив лабораторні казани, а пан Постель, оперезаний фартухом, із ретортою в руках роздивлявся якийсь хімічний препарат, водночас поглядаючи на свою аптеку; ну а в ті хвилини, коли дивився тільки в реторту, він уважно дослухався, чи не задзеленчить у дверях аптеки дзвінок. Пахощі ромашки, м’яти, різних лікарських рослин, що їх піддавали мокрій перегонці, наповнювали все подвір’я та скромну оселю, куди треба було видиратися крутими сходами з двома мотузками замість поручнів. Ті сходи по-простому називають млинарською драбиною. Нагорі, в мансарді на одну кімнату, мешкав Люсьєн.
— Добрий день, хлопче, — мовив Постель, справжнісінький взірець провінційного крамаря. — Як наше дорогоцінне здоров’ячко? А я тут роблю досліди над мелясою, та щоб знайти те, чого я шукаю, сюди треба було б вашого батечка. То-то була тямуща людина! Ех, знав би я його секрет проти подагри, ми б оце з вами каталися в каретах!
Не минало й тижня, щоб аптекар, такий же придуркуватий, як і добрий, не штрикав ножем Люсьєнові в серце оцим нагадуванням про фатальну потайливість батька в усьому, що стосувалося його відкриття.
— Авжеж, це велике лихо! — коротко відповів Люсьєн; виученик його батька почав видаватися йому нікчемою, хоч іще недавно він часто благословляв його, бо чесний Постель допомагав удові та дітям свого навчителя.
— Що з вами? — запитав Постель, ставлячи реторту на лабораторний стіл.
— Листа мені не було?
— Є лист, є! Ще й пахтить, як той бальзам! Онде він на поличці, коло моєї конторки.
Лист від пані де Баржетон серед клістирних рурок! Люсьєн метнувся в аптеку.
— Швидше йди, Люсьєне! Обід чекає на тебе вже цілу годину, геть прохолоне! — долинув із одчиненого вікна ласкавий голос, та Люсьєн його не чув.
— Ваш брат несповна розуму, мадмуазель, — озвався Постель, підводячи голову.
Цей старий парубок, дуже подібний до горілчаного барила, на якому з химери маляра була зображена товстощока, таранкувата од віспи і червона пика, забачивши Єву, прибрав церемонного й люб’язного вигляду, котрий свідчив, що він ладен би одружитися з дочкою свого попередника, коли б спромігся покласти край боротьбі між любов’ю та розрахунком, яка точилася в його серці. Отож він частенько, усміхаючись, повторював Люсьєнові ту саму фразу, яку промовив і тепер, коли той проходив повз нього:
— А ваша сестриця на диво гарна. Та й ви нівроку собі. Ваш татусь робив усе до ладу.
Висока брюнетка з синіми очима, Єва й справді була навдивовижу гарна, і хоч у кожному жесті дівчини видно було мужню вдачу, це не уймало їй лагідності й чарівності. Її щирість, простодушність, упокореність трудовому життю, розважливість і скромність, яка не давала жодного приводу до пересудів, полонили Давіда Сешара. Отож із першої зустрічі між ними виникло безмовне й сором’язливе кохання в німецькому дусі, без бурхливих проявів та палких освідчень. Вони потай думали одне про одного, немов закохані, розлучені ревнивим чоловіком, якому їхня любов завдавала б образи. Обоє крилися від Люсьєна, ніби їхні взаємини могли бути на шкоду дружнім почуттям до нього. Давід боявся, що він не подобається Єві, а вона, в свою чергу, соромилася своєї бідності. Проста робітниця була б сміливіша, але дівчина, що дістала добре виховання й зубожіла, покірливо мирилася зі своєю сумною долею. Скромна з вигляду й горда вдачею, Єва не хотіла впадати за сином чоловіка, котрого вважали за багатія. На той час люди, обізнані з вартістю землі, яка день у день дорожчала, оцінювали марсакський маєток десь на вісімдесят тисяч франків, не враховуючи тих земель, що їх принагідно, мабуть, прикуповував старий Сешар, людина грошовита, щаслива на врожай і спритна у справах його збуту. Давід, певно, був єдиним, хто не здогадувався про батькове багатство. Для нього Марсак залишався садибою, купленою 1810 року за якісь там п’ятнадцять чи шістнадцять тисяч франків. Він навідувався туди тільки раз на рік у пору збирання винограду, коли батько водив його по виноградниках і вихвалявся урожаєм, від якого друкар не бачив ніякого пуття й нітрохи тим не цікавився. Любов ученого, звиклого до самітності, в якій уява перебільшує перепони і тим самим іще посилює чуття, потребувала заохочення, бо Єва навіювала Давідові глибшу пошану, ніж якась найвельможніша дама писарчукові. Поблизу своєї богині друкар тримався незграбно й розгублено, квапився піти, як і квапився прийти, і ховав свою жагу, замість того щоб виявити її. Бувало, вигадавши якийсь, привід, щоб порадитись із Люсьєном, він увечері спускався з майдану Мюр’є в Умо через браму Пале, але дійшовши до зеленавої хвіртки із залізними гратками, втікав назад, злякавшись, що прийшов занадто пізно і може видатися настирливим Єві, яка, мабуть, уже лягла спати. Хоч його велика любов проявлялася тільки в дрібницях, Єва добре її відчувала; вона була втішена, проте не гордувала, ставши предметом глибокої шаноби, що відчувалася у поглядах, у словах, у всій Давідовій поведінці; та найбільше вабила її в друкареві його фанатична відданість Люсьєнові — він знайшов найкращий спосіб подобатися Єві. Щоб уявити собі, чим ці німі втіхи кохання відрізнялись від бурхливих пристрастей, треба вподобити їх до польових квітів і порівняти з пишним тепличним букетом. То були погляди ніжні й чисті, як голубі лотоси на гладіні вод, освідчення, ледь уловимі, як шипшинові пахощі, смуток, ніжний, як оксамит моху, — то були квіти двох прекрасних душ, що виросли на грунті багатому, плодючому, не виснаженому. Єва не раз помічала, яка сила прихована під цією слабістю. Вона дуже добре розуміла все те, чого Давід не зважувався висловити, і найменший привід міг спричинити найтісніше єднання душ.