— Ви мене лякаєте, панотче! — вигукнув Люсьєн. — По-моєму, це філософія рицарів з великої дороги!
— Ви маєте слушність, — сказав канонік, — але цю філософію створив не я. Так міркували всі вискочні, всі узурпатори престолу як австрійської, так і французької крові. Зараз у вас нема за душею нічого, і ви в становищі Медічі, Рішельє, Наполеона, коли ті були ще на світанні їхніх шанолюбних сподівань. Ці люди, мій хлопчику, оплачували своє майбутнє ціною невдячності, зради і найжорстокіших суперечностей. Щоб усім володіти, треба йти на ризик у кожному окремому випадку. Поміркуйте й погодьтеся: коли ви сідаєте грати в бульйот, невже ви сперечаєтеся про правила гри? Ви приймаєте їх такими, які вони є.
«Оце так! — подумав Люсьєн. — Він ще й картяр!»
— Як поводитеся ви за картярським столом? — сказав священнослужитель. — Невже ви дотримуєтеся там найпрекраснішої з чеснот — відвертості? Ви не тільки приховуєте свої карти, ви ще й намагаєтеся вдати, ніби неминуче програєте, тоді як ви впевнені у виграші. Тобто ви прикидаєтесь, чи не так? Ви брешете, щоб виграти п’ять луїдорів!.. Що сказали б ви про великодушного гравця, який попередив би суперників, що в нього на руках самі козирі? Так от, якщо у своїй боротьбі шанолюб захоче дотримуватись правил доброчесності, знехтуваних його супротивниками, він поставить себе у становище малої дитини, і будь-який досвідчений політик скаже йому те саме, що кажуть досвідчені картярі гравцеві, який не користується зі своїх козирів: «Добродію, ніколи не сідайте за картярський стіл...» Чи вами запроваджено правила у грі шанолюбств? Чому я радив вам пристосовуватися до вимог суспільства?.. А тому, юначе, що сьогодні суспільство непомітно привласнило собі стільки прав над особистістю, що особистість змушена шукати способу відвойовувати у суспільства свої ж таки права. Немає вже ніяких законів, є тільки звичаї, тобто облудне прикидання, позбавлена змісту форма. — Люсьєн жестом висловив свій подив. — Ех, мій хлопче, — сказав священнослужитель, побоюючись, чи не пробудив він обурення в щирій душі Люсьєна, — невже ви сподівалися зустріти архангела Гавриїла в особі абата, обтяженого всім беззаконням суперечливої дипломатичної гри двох монархів (я-бо посередник між Фердінандом Сьомим і Людовіком Вісімнадцятим, двома великими... королями, які обидва здобули коропу за допомогою прихованих... комбінацій)?.. Я вірую в бога, але ще більше вірую в наш орден, а наш орден вірить тільки у світську владу. Прагнучи зробити світську владу всесильною, наш орден підтримує апостольську римсько-католицьку церкву, тобто сукупність поглядів, які дають змогу тримати народ у покорі. Ми сучасні рицарі-тамплієри, у нас одне з ними вчення. Як і орден тамплієрів, наш орден свого часу загинув — і внаслідок тієї самої причини: ми надто вподібнилися до мирян. Якщо ви захочете стати солдатом, я буду вашим командиром. Підкоряйтеся мені, як дружина підкоряється чоловікові, як дитина підкоряється матері, і я обіцяю вам, що менше ніж через три роки ви будете маркізом де Рюбампре і візьмете собі за дружину одну з найвельможніших дівчат Сен-Жерменського передмістя, а з часом і сидітимете в палаті перів. Ну, чим були б ви оце тепер, якби я не розважив вас бесідою? Трупом, що лежав би на мулистому дні річки. Ану, напружте свою поетичну уяву! — Тут Люсьєн з цікавістю глянув на свого несподіваного покровителя. — Молодик, який сидить у цій кареті поруч абата Карлоса Еррери, почесного каноніка Толедського капітулу, таємно посланого його величністю Фердинандом Сьомим до його величності короля французького з листом, у якому, можливо, сказано:
«Коли ви визволите мене, то звеліть повісити всіх, хто нині перебував у мене в ласці, й насамперед мого посланця, щоб його посольство справді залишилося, таємницею». Так от, цей молодик, — сказав незнайомець, — не має вже нічого спільного з поетом, який прагнув померти і таки помер. Я виловив вас із річки, повернув до життя, і тепер ви належите мені, як творіння належить своєму творцеві, як ефрит у арабських казках належить генію, як чоглан належить султанові, як тіло належить душі! Могутньою рукою я підтримуватиму вас на шляху до влади і разом з тим я обіцяю вам життя, сповнене насолод і почестей, не життя — а вічне свято!.. Ніколи вам не бракуватиме грошей... Ви вражатимете усіх красою, ви житимете безтурботно й привільно, а я тим часом, длубаючись у багнюці, закладатиму підмурок осяйної будівлі вашого щастя. Я люблю владу заради самої влади! Я втішатимуся вашими радощами, забороненими для мене. Тобто я перевтілюсь у вас!.. Ну, а коли ця угода людини з дияволом, хлопчика з дипломатом перестане задовольняти вас, ви завжди зможете знайти собі тиху гавань, про яку ви мені казали, й відчалити на той світ. Якщо ви почуватимете себе тоді — може, трохи більше, ніж сьогодні, може, трохи менше — нещасливим або збезчещеним...