— Це аж ніяк не проповідь архієпископа Гранадського![204] — вигукнув Люсьєн, коли карета під’їхала до поштової станції.
— Мені байдуже, як назвете ви моє коротке напучення, сину мій, бо я всиновлю вас і зроблю своїм спадкоємцем, але знайте, що я виклав вам статут шанолюбства. Обранців божих не так багато, і вибору для них немає: їм треба або йти в монастир (а там ви знайдете той самий світ, тільки в зменшеному вигляді!), або прийняти цей статут.
— Мабуть, краще не бути таким ученим, — сказав Люсьєн, якому хотілося б заглянути в душу цього страшного церковнослужителя.
— Пусте! — вигукнув канонік. — Адже досі ви грали, не знаючи правил гри, й ось тепер, тільки-но у вас з’явилася надія на успіх і з’явився надійний союзник, ви хочете вийти з гри і навіть не бажаєте відігратись! Невже у вас нема охоти добре віддячити тим, хто вигнав вас із Парижа?
Люсьєн здригнувся, немовби в його вуха і по його нервах ударили моторошні звуки невідомого бронзового інструмента, схожого на китайський гонг.
— Я тільки смиренний служитель церкви, — сказав Люсьєнів супутник, і страшна гримаса спотворила його обличчя, обпалене сонцем Іспанії. — Та коли б мене так принизили, скривдили, замучили, зрадили, продали, як учинили з вами оті негідники, що про них ви розповіли мені, я повівся б, як дикий бедуїн із пустелі!.. Я б і душею, і тілом віддався помсті! Мене не злякали б ні шибениця, ні гарота, ні гостра паля, ні ваш французький винахід — гільйотина!.. Але я не віддав би своєї голови доти, доки не розчавив усіх своїх ворогів!
Люсьєн мовчав, у нього пропало всяке бажання заохочувати до розмови цього служителя віри.
— Одні люди походять від Авеля, інші — від Каїна, — сказав канонік, закінчуючи свою думку. — В мені тече змішана кров: для друзів я — Авель, для ворогів — Каїн. І горе тому, хто розбудить у мені Каїна!.. А втім, ви ж француз, а я іспанець, та ще й канонік!..
«Яка натура! Оце справді дикий бедуїн!» — подумав Люсьєн, придивляючись до рятівника, якого йому послало небо.
Абат Карлос Еррера анітрохи не скидався на єзуїта, він не був схожий навіть на духовну особу. Невисокий, кремезний, з великими руками, з широкими грудьми, збудований, як Геркулес, він ховав під машкарою смирення погляд, здатний навіяти жах. Засмагле, наче бронзове, непроникне обличчя радше викликало відразу, ніж приваблювало. Тільки довге гарне волосся, напудрене, як у Талейрана, надавало цьому незвичайному дипломатові вигляду єпископа та синя, облямована білим стрічка, на якій висів золотий хрест, показувала, що перед вами служитель церкви високого рангу. Чорні шовкові панчохи обтягували ноги силача. Вишукана охайність у вбранні свідчила про ретельний догляд за собою, що далеко не завжди властиво простим священикам, а надто в Іспанії. Трикутний капелюх лежав на передньому сидінні карети, прикрашеної іспанським гербом. Різкі, але водночас скрадливі манери трохи пом’якшували прикре враження від досить-таки неприємних рис обличчя і зовнішності; тим паче, що канонік вочевидь намагався сподобатись Люсьєнові, він був з ним навдивовижу привітний, він лащився до нього майже по-котячому. Глибоко стурбований, поет ловив кожне слово свого супутника, кожен порух. Він відчував, що в цю мить ідеться про те, жити йому чи не жити, бо вони вже під’їздили до другої станції після Рюффека. Останні слова іспанського церковнослужителя торкнулися багатьох струн Люсьєнової душі; і слід відзначити, — на прикрість і Люсьєнові, і канонікові, котрий проникливим поглядом вивчав прекрасне обличчя поета, — то були струни найпоганіші, ті, які бринять від дотику ницих почуттів. Люсьєн знову побачив Париж, він знову вхопився за віжки влади, що були вислизнули з його слабких рук, він мстився! Зникла головна причина, яка штовхала поета на самогубство, — зіставлення життя провінційного і життя паризького. Він знову потрапить до свого середовища, але тепер він буде під захистом політика, підступнішого ніж Кромвель!
204