— Більше того, — відповів служитель церкви. — Я втілюю в життя його погляди.
— То ви не віруєте в бога?
— Ну от, мене й записали в безвірники, — сказав абат Еррера усміхнувшись. — Але вернімось до суті справи, мій хлопчику, — провадив він, обіймаючи Люсьєна за стан. — Мені сорок шість років, я позашлюбний син одного аристократа. У мене немає родини, але я не позбавлений серця... Так от, затям собі, закарбуй це у своєму ще такому сприйнятливому мозку: людина боїться самотності. А з усіх видів самотності найстрашніша самотність душі. Перші відлюдники щодня спілкувалися з богом, вони жили у найнаселенішому світі — у світі духовному. Скнари, у яких навіть їхнє чоловіче єство зосереджене в мозку, знаходять собі втіху, існуючи в уявному світі, де владарюють гроші. Найперша потреба кожної людини — хай то навіть буде прокажений або каторжник, нікчема або каліка — знайти товариша по долі. Щоб погамувати це прагнення — а в ньому весь сенс життя — людина віддає всі свої сили, всі здібності, весь запал своєї душі. Без цього високого прагнення чи знайшов би Сатана спільників?.. Тут можна було б написати цілу поему, такий собі вступ до «Втраченого раю», твору, в якому поетичними засобами виправдовується заколот.
— Така поема стала б Іліадою розбещування, — сказав Люсьєн.
— Отож і я почуваю себе самотнім, живу один. Хоч я ношу сутану, душа в мене не попівська. Я люблю жертвувати собою, ось моя вада. Я живу самозреченням — може, це й привело мене в лоно церкви. Я не боюся невдячності, але за добро віддаю добром. Церква для мене ніщо, звичайне собі поняття. Я вірно служу королю Іспанії, але не можна ж любити короля! Він ставиться до мене прихильно, він ширяє наді мною. Я хочу любити своє творіння, що його я обтесав би, сформував за своїм образом і подобою і любив би, як батько сина. Я подумки їздитиму в твоєму екіпажі, хлопчику мій, я радітиму твоїм успіхам у жінок, я казатиму собі: «Цей юний красень — я сам! Маркіза де Рюбампре створив я, і я ж таки ввів його до аристократичного світу; його велич — це моя велич, він мовчить або розмовляє, скоряючись моїй волі, він радиться зі мною у всьому». Таку саму роль відігравав при Марії-Антуанетті абат де Вермон[209].
— І привів її на ешафот!
— Він не любив королеву! — відповів іспанець. — Він любив лише абата де Вермона.
— Чи зможу я позбутись того, що тяжко мене пригнічує? — запитав Люсьєн.
— Я багатий, черпай із моєї скарбниці.
— У цю мить чого я тільки не зробив би, аби звільнити Сешара, — відповів Люсьєн голосом, у якому вже не відчувалося розпачу самогубці.
— Скажи одне тільки слово, сину мій, і вже завтра він отримає суму, потрібну для його звільнення.
— Невже справді ви дасте мені дванадцять тисяч франків?..
— Ти хоч помічаєш, хлопче, що ми долаємо по чотири льє на годину? Будемо обідати в Пуатьє. Там, якщо ти захочеш, ми складемо нашу угоду. Ти даси мені один тільки доказ своєї покори, це серйозний доказ, і я зажадаю його від тебе, ну, а тоді бордоський диліжанс доставить твоїй сестрі п’ятнадцять тисяч франків...
— Де ж вони?
Іспанський канонік нічого не відповів, і Люсьєн подумав: «От я його й зловив, він сміявся з мене». За мить обидва вони мовчки сіли в карету. Так само мовчки абат Еррера сунув руку в кишеню, припасовану до стінки карети, і витяг звідти добре знайому подорожнім шкіряну торбину, на зразок мисливської сумки, з трьома відділеннями; він тричі занурював туди руку і дістав три повні жмені монет — десь із сотню португальських червінців.
— Отче, я ваш! — сказав Люсьєн, засліплений блиском цього золотого потоку.
— Хлопче, це лише третина золота, яке зберігається у мене в торбині, — сказав абат, ніжно цілуючи Люсьєна в чоло. — Там тридцять тисяч франків, не рахуючи грошей на дорожні витрати.
— І ви подорожуєте сам-один! — вигукнув Люсьєн.
— Пусте! — сказав іспанець. — Зі мною більше ніж на сто тисяч екю переказних векселів на Париж. Дипломат без грошей — це як поет без волі, яким ти щойно був...
У той час, коли Люсьєн сідав у карету з удаваним іспанським дипломатом, Єва встала, щоб нагодувати сина. Вона знайшла фатального листа і прочитала його. Холодний піт змінив ті крапельки, що проступили в неї на чолі від уранішнього сну. В очах у Єви потемніло, й вона покликала Маріон та Кольба.
— Мій брат пішов? — запитала пані Сешар у слуг.
— Так, хасяйко, ще то сфітання, — відповів Кольб.
— Бережіть у глибокій таємниці те, що я вам зараз відкрию, — сказала Єва слугам. — Мій брат, мабуть, вирішив накласти на себе руки. Біжіть-но обоє, обережно розпитайте людей і огляньте береги річки.
209