У вересні Кунте-великий якось відвів Давіда вбік для довірчої розмови і довідавшись, що той задумав поставити дослід, який обіцяв повний успіх, почав відмовляти його від дальшої боротьби.
— Мій любий Давіде, їдьте-но ви в Марсак, побачитеся там з дружиною і відпочинете від трудів. Знаєте, ми боїмось розоритися, — по-приятельському сказав він йому. — Те, що ви розглядаєте як великий успіх, насправді лише відправна точка. Ми хочемо зробити перерву з дослідами. Самі поміркуйте, чого ми з вами досягли? Зрештою, ми не тільки виробники паперу, ми ще й друкарі, банкіри, а вже пішли чутки, що ви розоряєте нас... — Давід зробив зворушливий за своєю наївністю порух, ніби запевняючи компаньйона в своїй добросовісності. — Звичайно, нас не розорять якісь півсотні тисяч франків, викинутих у Шаранту, — провадив Куенте-великий, відповідаючи на Давідів жест, — але поширювані про нас наклепницькі чутки підривають довіру до платоспроможності фірми, і нам, либонь, скоро запропонують за все розплачуватися готівкою, і тоді ми будемо змушені припинити торгові операції. Термін нашої угоди доходить кінця, треба обом сторонам серйозно подумати.
«Він має рацію!» — сказав собі Давід. Заглиблений у свої досліди, поставлені на широку ногу, він зовсім не помічав змін, які останнім часом сталися на фабриці.
І він повернувся в Марсак, куди протягом останніх півроку їздив щосуботи — побачитися з Євою (а повертався звідти на фабрику у вівторок уранці). За порадою старого Сешара, Єва купила садибу під назвою Бербері, яка межувала з маєтком її свекра, — три арпани землі під садом та обгородженим виноградником, що клином заходив у володіння старого. Єва жила там із матір’ю та Маріон вельми ощадливо, адже їй треба було заплатити за цю чудову садибу — найгарнішу в усьому Марсаку! — ще п’ять тисяч франків. Будинок, який стояв між подвір’ям і садом, був змурований з білого пісковику, критий шифером і прикрашений простими скульптурами, вирізьбленими з того самого пісковику, що легко піддається різцеві й не вимагає при обробці особливих затрат. Гарні меблі, привезені з Ангулема, здавалися тут у селі ще гарнішими, бо в той час у цьому краї ніхто не дозволяв собі анінайменшої розкоші. В саду перед будинком росли вряд гранатові й помаранчеві дерева та рідкісні рослини, посаджені ще колишнім власником, старим генералом, який загинув від руки пана Маррона. Під одним з тих помаранчевих дерев Давід, Єва і Сешар-батько гралися якось з малим Люсьєном, коли судовий пристав із Манля власноручно приніс повістку, якою брати Куенте викликали свого компаньйона на третейський суд, оскільки з огляду на закінчення терміну угоди необхідно було розглянути взаємні претензії. Брати Куенте вимагали відшкодування шести тисяч франків та передачі патенту й Давідової частки прибутків від дальшої розробки винаходу в їхню повну власність на покриття величезних затрат на досліди, які не принесли сподіваного результату.
— Кажуть, ти розоряєш їх! — сказав виноградар синові. — Ну, синку, хоч раз у житті ти потішив старого батька!
Другого дня о дев’ятій ранку Єва й Давід сиділи у приймальні пана Пті-Кло, що вже став на той час оборонцем вдів та опікуном сиріт, а для них лишився єдиним порадником, якому вони довіряли. Чиновник прокуратури прийняв своїх колишніх клієнтів дуже приязно і наполіг, щоб подружжя Сешар зробили йому приємність і залишилися з ним поснідати.
— Куенте вимагають від вас шість тисяч франків? — перепитав він з усмішкою. — А скільки ви ще повинні заплатити за Вербері?
— П’ять тисяч франків, добродію, але дві тисячі у мене вже є, — відповіла Єва.
— Прибережіть свої дві тисячі, — сказав Пті-Кло. — Отже, п’ять тисяч... Тисяч десять вам ще знадобиться на те, щоб улаштуватися там як слід... Ну що ж, через дві години Куенте виплатять вам п’ятнадцять тисяч франків...