Мовивши ці слова, він боязко глянув на Єву — в очах у неї були сльози, бо вона все зрозуміла.
— Зрештою, — сказав Давід здивованому Люсьєнові, — ти вродливий, стрункий, умієш носити одяг, ти виглядаєш дворянином і в цьому синьому фраку з мідними гудзиками, і в простих папкових панталонах; а я в світському товаристві матиму вигляд сірого ремісника, буду незграбний, почуватимуся ніяково, говоритиму дурниці або й зовсім нічого не говоритиму; ти можеш, улягаючи забобонам, прибрати материне ім’я й називатися Люсьєном де Рюбампре; я ж так і залишуся Давідом Сешаром. Все тобі на користь, а мені все на шкоду в тому світі, в який ти йдеш. Ти створений для успіхів. Жінки обожнюватимуть тебе за янгольське обличчя. Правда ж, Єво?
Люсьєн кинувся на шию Давідові й поцілував його. Давідова скромність одразу відкинула багато сумнівів і усунула всі труднощі. І як же було Люсьєнові не відчути припливу ніжності до того, хто з почуття дружби дійшов тих самих висновків, які були навіяні йому честолюбством? Честолюбець і закоханий відчули грунт під ногами, серця друзів розквітли. Це була одна з тих не частих хвилин у житті, коли всі сили радісно напружені, коли всі струни бринять повнозвучно. Але ця мудрість прекрасної душі пробудила в Люсьєні властиву людям схильність усе добре приписувати собі. Ми всі так чи інакше кажемо, як Людовік XIV: «Держава — це я!» Виняткова ніжність матері й сестри, Давідова відданість, звичка бачити себе предметом таємного піклування цих трьох істот прищепили йому вади сімейного пестунчика, породили те себелюбство пожирача благородних почуттів, на якому лукаво грала пані де Баржетон, спонукуючи його знехтувати обов’язки щодо своєї сестри, матері й Давіда. Правда, до того ще не дійшлося; та хіба не слід було побоюватися, що, поширюючи межі свого честолюбства, він мимоволі муситиме дбати лише про себе, щоб там утриматися?
Хвилювання вляглося, і Давід сказав Люсьєнові, що його поема «Святий Іоанн на Патмосі», мабуть, занадто біблійна, щоб читати її в товаристві, якому поезія апокаліпсиса не зовсім звична. Люсьєн, що готувався виступити перед найвимогливішою публікою Шаранти, занепокоївся. Давід порадив йому взяти з собою томик Андре Шеньє й замінити сумнівну втіху на втіху безсумнівну. Читає Люсьєн прекрасно, він, безперечно, сподобається і виявить скромність, що, певна річ, піде йому на користь. Як і більшість юнаків, вони наділяли світське товариство своїм розумом і своїми чеснотами. Якщо молодість, поки вона нічим себе ще не затаврувала, і немилосердна до чужих вад, то водночас вона наділяє людей чистотою своєї віри. Справді, тільки великий життєвий досвід допомагає усвідомити, що зрозуміти, за чудовим виразом Рафаеля, — означає стати рівним. Почуття, необхідне для розуміння поезії, зустрічається дуже рідко у Франції, де розум висушує джерело святих сліз захоплення, де ніхто не завдає собі клопоту витлумачити величне, заглибитись у його суть, щоб збагнути безмежне.
Люсьєн мав уперше випробувати на собі неуцтво й байдужість світського товариства. Він пішов до Давіда, щоб узяти томик віршів Шеньє.
Коли закохані залишилися наодинці, Давід зніяковів, як ще ніколи в житті. Приголомшений безмірним страхом, він прагнув і боявся похвал, він ладен був утекти — адже й сором’язливість не позбавлена кокетства! Бідолашний закоханець не насмілювався й слова мовити, щоб не виглядало, ніби він набивається на подяку. Кожне слово здавалося йому недоречним, і він стояв мовчки, ніби злочинець. Єва, здогадуючись про муки тієї скромності, тішилася його мовчанкою; та коли Давід почав крутити в руках капелюха, лаштуючись іти, вона всміхнулася.
— Дорогий Давіде, якщо ви не думаєте іти на вечір до пані де Баржетон, ми можемо його провести разом. Погода чудова — чи не бажаєте прогулятися берегом Шаранти? Побалакаємо про Люсьєна.
Давідові хотілося впасти навколішки перед чарівною дівчиною. В самих звуках Євиного голосу бриніла несподівана винагорода; ніжністю тону вона розрядила напруження. Її пропозиція була більше, ніж похвала, то був перший дарунок кохання.