— Зачекайте мене кілька хвилин, — сказала вона, побачивши, що Давід уже готовий іти, — я перевдягнуся.
Давід, який ніколи в житті не знав жодної пісні, вийшов, мугикаючи якусь мелодію, — і тим самим неймовірно здивував статечного Постеля, давши привід до жорстокої підозри щодо взаємин Єви та друкаря.
Усі, навіть найдрібніші, події цього вечора справили великий вплив на Люсьєна, за своєю вдачею схильного піддаватися першим враженням. Як і всі недосвідчені закохані, він прийшов надто рано, і Луїзи ще не було у вітальні. Там стовбичив лише пан де Баржетон. Люсьєн уже почав проходити школу дрібних підлот, коштом яких полюбовник одруженої жінки купує своє щастя і які для жінок правлять за мірило їхньої влади; але йому досі не випадало залишатися наодинці з паном де Баржетоном.
Цей дворянин був одним із тих недалеких людей, що мирно перебувають між нешкідливою нікчемністю, яка ще здатна розуміти дещо, та бундючною тупістю, яка вже нічого не прагне ані розуміти, ані висловлювати. Пройнявшись свідомістю своїх світських обов’язків і намагаючись бути приємним в товаристві, він засвоїв усмішку танцюриста — єдино приступну йому мову. Задоволений чи незадоволений, він усміхався. Він усміхався на лиху вістку так само, як і на повідомлення про радісну подію. Ця усмішка, залежно від виразу, якого надавав їй пан де Баржетон, могла висловлювати все, що завгодно. Якщо від нього чекали цілковитого схвалення, він посилював усмішку поблажливим хихотінням, а в разі виняткової потреби навіть дозволяв собі проронити одне слівце. Залишатися з кимось сам на сам було для нього прикрістю, яка ускладнювала його рослинне животіння, бо в таких випадках йому доводилося шукати хоч би чогось у своїй внутрішній порожнечі. Здебільшого він рятувався з того клопоту, вдаючись до наївних звичок дитинства: він думав уголос, звіряючи вам найменші подробиці свого життя, розповідав про свої потреби, про незначні відчуття, що, на його погляд, скидалося на обмін думками. Він не говорив ні про дощ, ні про погоду, не кидався в розмові до загальників, якими часто рятуються дурні, він переходив на буденні життєві інтереси.
— На догоду пані де Баржетон, — казав він, — я вранці поїв телятини — дружина дуже любить телятину — і тепер у мене болить живіт. Наперед знаю, що так буде, а завжди вклепаюся. І що воно за морока?
Або:
— Я подзвоню, щоб мені подали склянку води з цукром; не бажаєте й ви за одним заходом?
Або:
— Вранці я звелю осідлати коня і поїду навідати тестя.
Короткі фрази не давали приводу до суперечок, співрозмовник відповідав «так» чи «ні», і розмова уривалася. Тоді пан де Баржетон благав гостя про допомогу, піднявши носа, як старий ядушливий мопс; косоокий, з виряченими очима, він дивився на вас, ніби питаючи: «Що ви зволили сказати?» Людей занудних, охочих теревенити про самих себе, він просто обожнював і слухав їх із такою щирою увагою та вдячністю, що ангулемські балакуни вважали, що він приховує свій розум і про нього судять несправедливо. Тим-то, коли їх уже ніхто не хотів слухати, вони йшли до пана де Баржетона закінчувати свою оповідку чи міркування, впевнені, що будуть удостоєні його схвальної усмішки. Вітальня дружини завжди була повна гостей, і там він почувався дуже добре. Його цікавили найнезначніші дрібниці: він дивився, хто входить, вітав їх звичною усмішкою і підводив новоприбулих до дружини; чатував на тих, хто збирався виходити, і проводив їх, відповідаючи на їхні поклони своєю вічною посмішкою. Якщо вечір був жвавий і він бачив, що гості всі чимось зайняті, то стояв щасливий і занімілий на своїх цибатих ногах, схожий на лелеку, з таким глибокодумним виглядом, ніби дослухався до політичної розмови; або, стоячи біля котрогось із гравців, пильно роздивлявся карти, нічогісінько в них не тямлячи, бо не знав жодної гри; а ні — то походжав, нюхав табаку і, важко зводячи дух, пихкав від поганого травлення. Анаїс була ясною стороною його життя, вона становила для нього безмірну втіху. Коли дружина приймала гостей, він милувався на неї, вмостившись у фотелі, бо говорила за нього вона; тоді він мав приємну розвагу дошукуватися змісту її слів; а що звичайно йому треба було на це багато часу, то сміх, який він іноді собі дозволяв, нагадував запізнілий вибух глибоко заритої в землю бомби. Причому, його повага до дружини доходила до обожнювання. А хіба обожнювання не досить для щастя? Анаїс, як жінка розумна й добродушна, не надуживала своїми перевагами, зрозумівши, що в її чоловіка вдача слухняної дитини, яка потребує, щоб нею керували. Вона поводилася з ним, як із плащем; доглядала його, чистила, зберігала; і, відчуваючи, що про нього піклуються, що його доглядають, чистять, пан де Баржетон віддячував дружині собачою вірністю. Як легко дарувати іншим щастя, коли тобі самому воно нічого не коштує! Пані де Баржетон, знаючи, що єдина втіха для її чоловіка — добре попоїсти, загадувала для нього чудові обіди. Він збуджував у неї жаль. Вона ніколи не скаржилася на нього, і дехто, не розуміючи її гордовитого мовчання, ладен був приписувати панові де Баржетонові приховані чесноти. А втім, вона вимуштрувала його по-військовому, і він слухняно корився волі дружина. Вона казала йому: «Навідайте пана такого-то» чи «пані таку-то», і він рушав, немов солдат у караул. Та й тримався він перед нею наввипинки.