— Скажіть, будь ласка, добродію, — звернувся він до Шатле, — що чувати? Які новини?
— Новини? — каверзно перепитав податковий начальник. — Таж головна новина — це пан Шардон. Зверніться до нього. Ви принесли нам якогось гарненького віршика, так? — весело запитав барон, поправляючи на скронях локон, що, на його думку, лежав незграбно.
— Щоб знати, чи вдався мені вірш, я мав би спершу порадитися з вами, — відповів Люсьєн. — Ви раніш за мене почали віршувати.
— Ет, пусте! Кілька досить приємних водевільчиків, написаних із люб’язності, пісеньки, складені при нагоді, романси, що стали відомі тільки завдяки музиці, послання сестрі Буонапарте (о, невдячний!) — усі ці дрібнички не дають підстав на увагу нащадків!
В цю хвилину показалася пані де Баржетон у всій пишноті добре обміркованого туалету. На ній був давньоіудейський тюрбан, зашпилений східною брошкою, шию зграбно оповивав газовий шарф, крізь який ряхтіли камеї коштовного намиста. Серпанкова квітчаста сукня з короткими рукавами дозволяла їй хизуватися кількома браслетами, нанизаними на гарні білі руки. Це театральне вбрання зачарувало Люсьєна. Пан дю Шатле звернувся до королеви з шанобливими й банальними компліментами, які викликали на її устах усмішку вдоволення, така вона була рада, що цю хвалу висловлено при Люсьєнові. Зі своїм любим поетом вона обмінялася тільки поглядом, а начальнику над податками відповідала з убивчою гречністю, що внеможливлювала будь-яку близькість.
Тим часом почали надходити гості. Першими прийшли єпископ і старший вікарій, дві вельми достойні особи, що становили собою цілковиту протилежність: превелебний отець був високий і кощавий, його помічник — низенький і опасистий. В обох були жваві очі, тільки єпископ виглядав блідим, а багряне лице вікарія свідчило про міцне здоров’я. І той, і той були скупі на жести й рухи. Обидва здавалися людьми обережними, і їхня стриманість і мовчазливість сковували й інших: обох мали за людей великого розуму.
Після священнослужителів з’явилася пані Шандур та її чоловік, типи такі химерні, що людям, які не знають провінції, вони можуть видатися витвором буйної фантазії. Чоловік Амелії, дами, яка вважала себе суперницею пані де Баржетон, пан де Шандур, на ім’я Станіслав, був іще стрункий на свої сорок п’ять років вічний молодик з обличчям, схожим на решето. Його краватка завжди була пов’язана на такий манір, що обидва її кінці задерикувато стирчали: один — підіймаючись до правого вуха, другий — звисаючи до червоної орденської стрічки. Поли фрака були занадто відкинуті назад. В широкому викоті жилета видніла настовбурчена від крохмалю сорочка, застебнута розкішними золотими запонками. Коротше кажучи, все у його вбранні було таке перебільшене, що надавало йому великої подібності до карикатури, і хто бачив його вперше, не міг утриматися від сміху. Станіслав раз у раз вдоволено оглядав себе згори донизу, перевіряв число гудзиків на жилеті, стежив за вигином стегна, окресленого вузькими панталонами, милувався на свої ноги, причому його погляд захоплено затримувався на носаках лакованих чобіт. Закінчивши ці оглядини, він шукав очима дзеркало, перевіряв, чи не розкуйовдилась його зачіска; засунувши пальці в жилетну кишеньку, відкинувшись назад і обернувшись на три четверті, він щасливими очима дивився на жінок — це була півняча повадка, яку схвально приймали в аристократичному товаристві, де він зажив собі слави красеня. Його мова була приперчена непристойностями — у стилі вісімнадцятого століття. Ця огидна манера розмовляти забезпечувала йому певний успіх у жінок, він їх розважав. Пан дю Шатле починав його непокоїти. Бо й справді, спантеличені вічно зневажливим виразом обличчя фата з податкового управління, збиті з пуття його манірними запевненнями, нібито ніщо не може вивести його зі стану цілковитого збайдужіння до життя, вражені його тоном султана, який уже зазнав переситу, жінки ще запопадливіше, ніж спершу, домагалися його прихильності з того часу, як пані де Баржетон захопилася ангулемським Байроном. З Амелі була невміла актриса: пухкенька, білолиця, чорноволоса, крикливоголоса, схильна все перебільшувати, вона ходила бундючно, як пава, пишно оздоблюючи голову влітку пір’ям, узимку — квітами; щебетушка, вона, проте, не могла закінчити жодної фрази без ядушливого акомпанементу астми.