Пан де Сенто, на ймення Астольф, голова Землеробського товариства, червоновидий, високий, огрядний, плентав за своєю дружиною, дуже схожою на засушену папороть; звали її Лілі, зменшене ім’я від Елізи. Це ім’я, що викликало уявлення про жінку грайливу, суперечило характерові й манерам пані де Сенто — особи бундючної, вельми набожної, картярки, прискіпливої і сварливої. Астольфа вважали за першорядного вченого. Цілковитий невіглас, він, проте, надрукував у сільськогосподарському довіднику статті «Цукор» і «Горілка», викравши для того уривки з різних журнальних статей та чужих творів, де йшлося про ці продукти. Всі в департаменті гадали, що він працює над трактатом про культуру сучасного рільництва. Та хоч він щодня і просиджував цілий ранок, замкнувшись у себе в кабінеті, однак за двадцять років не написав і двох сторінок. Якщо хто-небудь заходив до нього, то завжди заставав його серед стосів паперу, і вчений муж удавав, ніби шукає якусь замітку, що загубилася між аркушів, або застругував перо. А насправді він, зачинившись у кабінеті, тільки марнував час: не кваплячись, проглядав газету, вирізував ножем фігурки з корків, виводив на промокальному папері фантастичні візерунки, гортав Ціцерона, щоб виловити з нього якусь фразу або цілий уривок, що змістом пасував би до сучасних подій; а ввечері він спритно наводив розмову на тему, яка дозволяла йому сказати: «В Ціцерона є сторінка, написана точнісінько про події наших днів». І наводив цитату на превелике здивування слухачів, які говорили між собою: «Астольф і справді скриня премудрості». Такий випадок набував розголосу в усьому місті й підтримував високу думку про пана де Сенто.
Після цього подружжя надійшов пан де Барта, званий Адрієном, власник баритона і завзятий меломан. Марнолюбство спонукало його сісти за сольфеджіо: він почав із того, що сам захопився власним співом, тоді почав розводитися про музику, на вечорах мучився, поки його не попросять заспівати. Тільки проревівши одну із своїх арій, він знову повертався до життя, він хизувався, він зводився навшпиньки і, приймаючи вітання, корчив із себе великого скромника; однак він переходив від групи до групи, щоб пожати лаври; згодом, коли усе вже було сказано, знову повертався до музики і при тій нагоді заводив розмову про труднощі своєї арії або вихваляв її композитора.
Разом із паном де Барта з’явився Александр де Бребіан, король сепії, художник, що наповнював кімнати своїх друзів нездарними малюнками і заквацяв усі альбоми в департаменті. Кожен із тих двох вів під руку жінку другого. Як запевняла скандальна хроніка, це переміщення було повним. Обидві жінки — Лолотта (пані Шарлотта де Бребіан) та Фіфіна (пані Жозефіна де Барта) — однаково захоплені хустками, гарнітурами, добором кольорів до своїх туалетів — прагнули будь-що скидатися на парижанок і занедбували власний дім, де все йшло шкереберть. Якщо обидві дами, затягнені, мов ляльки, в ощадно скроєні сукні, являли собою справжню виставку барв і зневажали всякий смак своєю химерністю, то їхні чоловіки, на правах натур артистичних, дозволяли собі провінційну недбалість в одязі, й вигляд у них був вельми чудернацький. У своїх поношених фраках вони нагадували статистів, котрі в малих театрах зображують вище товариство на великосвітському весіллі.
З-поміж постатей, що зібрались у вітальні, однією з найприкметніших був граф де Сенонш, якого за аристократичним звичаєм називали просто Жак, — завзятий мисливець, сухорлявий, смаглолиций, люб’язний, як дикий вепр, підозріливий, як венеціанець, ревнивий, як мавр; проте він жив у добрій злагоді з паном дю Отуа, інакше кажучи, Франсісом, другом дому.
Пані де Сенонш (Зефіріна) була дама висока на зріст і гарна, але через дратівливу вдачу лице в неї бралося червоними плямами, і, певне, тому її вважали жінкою вимогливою. Тонкий стан, зграбна постать пасували до її млосних манер, у яких відчувалося певне хизування, проте вони свідчили і про жагучу та примхливу вдачу жінки, розніженої коханим.