— Якщо ода й туманна, — сказала Зефіріна, — то освідчення в пій досить очевидне.
— І кольчуга архангела прозора, як серпанкова сукня, — додав Франсіс.
Хоча гречність і веліла з пошани до пані де Баржетон визнати оду за чудову, однак жінки, розгнівані тим, що до їхніх послуг немає поета, який перетворив би їх на ангелів, підводилися із знудженим виглядом, бурмочучи: «Прегарно, чудово, надзвичайно!»
— Якщо ви мене любите, не хваліть ні автора, ні його ангела, — владним тоном сказала Лолотта своєму дорогому Адрієнові, і тому довелося скоритися.
— І все-таки це марні слова, — мовила Зефіріна Франсісові. — Кохання — ось де поезія в ділі.
— Ви, Зефіріно, сказали те саме, що думав я, тільки не міг так тонко висловитися, — відповів Станіслав, пильно оглядаючи себе з голови до ніг.
— Чого б я не дала, — звернулась Амелі до Шатле, — щоб збити пиху з Наїс. Гляньте-но, корчить із себе архангела, ніби вона вища за нас усіх, а зводить нас із сином аптекаря та баби-повитухи, з друкарем, у якого сестра — гризетка.
— Його батько продавав пілюлі проти глистів, — сказав Жак. — Шкода, що тими пілюлями він не вилікував свого синка од віршів.
— Він успадкував батькове ремесло: адже щойно він нас почастував снотворним, — мовив Станіслав, прибравши надзвичайно знадливої пози. — А снотворне — це снотворне. Я волію чогось іншого.
Всі ніби змовилися принизити Люсьєна якимсь аристократично вишуканим знущанням. Лілі, жінка побожна, вважала за обов’язок милосердя, поки ще не пізно, як вона висловилась, напутити Наїс, ладну на безумний вчинок. Дипломат Франсіс узявся довести до розв’язки безглузду змову, якою захопилися ці дрібненькі душі, вбачаючи в ній пікантність драми і тему для завтрашніх пліток.
Колишній консул, не надто схильний битися з юним поетом, який, почувши образливі слова в присутності своєї коханої, міг легко спалахнути, зрозумів, що Люсьєна треба повалити мечем священним, проти якого помста безсила. Він пішов за прикладом спритного Шатле, що так хитро знайшов спосіб змусити Люсьєна прочитати вірші. Консул почав розмову з єпископом і прикинувся; ніби поділяє захват його превелебності Люсьєновою одою; потім він підкинув вигадку, ніби Люсьєнова мати, жінка видатна й дуже скромна, навіває синові теми всіх його творів. Для Люсьєна, мовляв, невимовна втіха бачити, коли його обожнюваній матері складають заслужену шану. Навіявши єпископові цю думку, Франсіс був певний, що його превелебність принагідно повторить підказану йому образливу для Люсьєна вигадку. Коли Франсіс і єпископ підійшли до гуртка, де стояв Люсьєн, присутні, які ще до цього змусили Люсьєна випити цикути, нашорошили вуха. Анітрохи не обізнаний із салонними звичаями, бідолашний поет не відводив очей від пані де Баржетон і ніяково відповідав на слизькі запитання. Він не знав ані імен, ані титулів більшості гостей і не вмів підтримувати розмови з жінками, що верзли йому всілякі дурниці, від яких він і геть пантеличився. До того поет почував себе за тридев’ять земель від цих ангулемських богів, що іменували його то паном Шардоном, то паном де Рюбампре, тим часом як одне одного називали Лолоттою, Адрієном, Астольфом, Лілі, Фіфіною. Зніяковілість його дійшла до краю, коли він, вважаючи, ніби Лілі ім’я чоловіче, назвав паном Лілі брутального папа де Сенонша. Мисливець урвав Люсьєна, перепитавши: «Чого зволите, пане Люлю?» — від чого в пані де Баржетон і вуха почервоніли.
— Треба бути зовсім засліпленою, щоб приймати в себе і відрекомендовувати нам оцього хлопчиська, — стиха сказав пан де Сенонш.
— Маркізо, — звернулася Зефіріна до пані де Пімантель пошепки, але так, щоб її чули, — вам не здається, що пан Шардон — це викапаний Кант-Круа?
— Схожість разюча, — посміхаючись відповіла пані де Пімантель.
— Слава причаровує, і в тім не гріх признатися, — сказала пані де Баржетон маркізі. — Є всякі жінки: одних захоплює велич, інших — нікчемність, — додала вона, глянувши на Франсіса.