— Якої ви думки про нашого поета та його вірші? — звернувся Жак до маркізи, на чиїх землях він полював.
— Як на провінцію, — сказала вона, всміхаючись, — вірші непогані. Зрештою, такий вродливий поет нічого не може робити абияк.
Цей присуд видався усім чудовим, і її слова стали переказувати одне одному, вкладаючи в них образливіший зміст, аніж того хотілося маркізі. Дю Шатле на прохання гостей погодився акомпанувати панові де Барта, і співак зарізав славетну арію Фігаро. А що вже були відкриті двері для музики, то гостям довелося вислухати у виконанні дю Шатле й лицарський романс, що його написав Шатобріан за часів Імперії. Потім пішли п’єси в чотири руки, — грали їх дівчатка на вимогу пані дю Броссар, яка хотіла похвалитися перед паном де Севраком блискучими талантами своєї дорогої Камілли.
Пані де Баржетон, ображена зневагою, яку товариство виявило її поетові, відплатила презирством на презирство, вийшовши у свій будуар на той час, поки гості розважалися музикою. За нею пішов єпископ, якому вікарій пояснив глибоку іронію його мимовільної шпильки; монсеньйор хотів спокутувати свою провину. Мадмуазель де Растіньяк, захоплена віршами, прослизнула й собі в будуар без відома матері. Сівши на стебновану кушетку і посадивши поруч Люсьєна, Луїза сказала йому на вухо так, щоб ніхто того не помітив і не почув:
— Любий ангеле, вони тебе не зрозуміли! Але...
Втішений цими лестощами, Люсьєн на мить забув про свої прикрощі.
— Слава не дістається дешево, — сказала пані де Баржетон, потискуючи йому руку. — Терпіть, терпіть, друже мій, і ви станете великим, ціною страждань здобувши безсмертя. Я й сама хотіла б зазнати труднощів боротьби. Нехай вас господь береже від життя сірого, без бур, у якому нема простору, щоб розгорнути орлині крила. Я заздрю вашим стражданням, ви принаймні живете! Ви розвинете свої сили, вас окрилятиме надія на перемогу! Боротьба ваша буде славна. Коли ви досягнете царственої сфери, де владарюють високі уми, згадайте про бідолашних знедолених, чий розум знемагає, задихаючись у атмосфері морального азоту, про тих, хто гине, повсякчас усвідомлюючи, що життя прекрасне, і не має змоги жити, про тих, хто має зіркі очі, але так нічого й не бачив, про тих, у кого тонкий нюх, і хто вдихав лише пахощі отруйних квітів. Оспівайте тоді квітку, котра в’яне в лісовій гущавині, заглушена ліанами, жадібними густими травами, квітку, яка чахне, не зазнавши сонячної ласки і всихає, не розквітнувши! Хіба це не поема глибокого смутку, не цілком фантастичний сюжет? А яка чудова тема — змалювати молоду дівчину, котра народилась під небом Азії або в африканській пустелі і котру доля занесла в якусь холодну країну Заходу: вона волав до улюбленого сонця, вмираючи з невимовної туги, однаково вбита і холодом, і коханням! Так ви створили б образ багатьох нещасливих доль.
— І змалювали б душу, яка пам’ятає небо, — сказав єпископ. — Думаю, таку поему колись було створено, і я втішаюся, бачачи у «Пісні пісень» один із її уривків.
— Візьміться за таку поему, — сказала Лаура де Растіньяк, виявляючи наївну віру в геній Люсьєна.
— Франції бракує серйозної духовної поеми, — мовив єпископ. — Повірте мені: слава й багатство будуть нагородою для того, хто потрудиться в ім’я віри.
— Він напише таку поему, ваша превелебносте! — палко вигукнула пані де Баржетон. — Хіба не видно, що цей задум вже займається в його очах, як полум’я світанку?
— Наїс зовсім нехтує нами, — сказала Фіфіна. — Що вона там робить?
— Хіба ви не чуєте? — відповів Станіслав. — Вона осідлала свого коника і хизується гучними словами, в яких нема ні голови, ні хвоста.