— А твій батько не буде проти цього одруження?
— Ти ж знаєш, як мало він про мене турбується! Старий живе для себе. Але взавтра я піду в Марсак побачитися з ним і домагатимуся, щоб він перебудував дещо відповідно до наших потреб.
Давід провів брата й сестру додому і як людина, котрій несила далі чекати, попросив у пані Шардон Євиної руки. Мати взяла доччину руку й радісно з’єднала її з рукою Давіда, а закоханий, набравшися сміливості, поцілував у чоло свою прекрасну наречену, яка, зашарівшись, усміхнулась йому.
— Он які заручини в бідняків, — промовила мати, зводячи погляд угору, немов благала господнього благословення. — Ви мужні, дитино моя, — сказала вона Давідові. — Над нами тяжіє лихо, і я боюся, щоб воно не перекинулося й на вас.
— Ми будемо багаті й щасливі, — поважно сказав Давід. — Ви зразу ж кинете свою роботу, не будете більше доглядати породіль і разом із дочкою та Люсьєном переберетеся в Ангулем.
Усі троє одне поперед одного розповідали здивованій матері про свої чудові плани; захопившись тією сімейною розмовою, вони заздалегідь утішалися майбутніми радощами, як ото, коли пожинають ще не посіяний хліб. Давіда, якому хотілося, щоб цей вечір тривав вічно, довелось випровадити. Вибило годину, коли Люсьєн вернувся, провівши свого майбутнього зятя до брами Пале. Статечний Постель, занепокоєний незвичайним гармидером, дослухався, принишкнувши за віконницями. Він одчинив вікно і, побачивши в Євиній кімнаті світло, міркував: «Що воно там діється у Шардонів?»
— Що трапилося, хлопче? — спитав він, побачивши Люсьєна, який вертався додому. — Чи не потрібна моя допомога?
— Ні, добродію, — відказав поет. — Але ви наш друг, і я можу сказати вам, у чім річ: мати дала згоду на шлюб моєї сестри з Давідом Сешаром.
У відповідь Постель із грюкотом зачинив вікно: він був у розпачі, що раніше не попросив руки панни Шардон.
Замість іти в Ангулем, Давід повернув на марсакську дорогу. Він простував не поспішаючи і на сході сонця дійшов до загорожі перед батьківським домом. Під мигдалевим деревом закоханий побачив голову старого Ведмедя, що виднілася із-за тину.
— Добридень, тату! — сказав Давід.
— О, це ти, синку? Яким побитом опинився ти тут о такій ранній годині? Заходь звідси, — сказав виноградар, показуючи синові на гратчасту хвіртку. — Мій виноград весь у цвіту. Жодного пагінця не побив мороз. Цього року з кожного арпана буде бочок по двадцять. Але ж і добрив я не пошкодував!
— Батьку, я прийшов до вас поговорити про важливу справу.
— Ну, а як почуваються наші верстати? Ти, певно, там загрібаєш золото лопатою.
— Скоро загрібатиму, батьку, але поки що я небагатий.
— А вони все лихословлять про мене, — сказав старий, — оті буржуа, чи то пак, пан маркіз і пан граф, мовляв, своїми добривами я псую вино! Ну навіщо вона, ота наука? Тільки мозок каламутити. Сам подумай: ці пани мають сім, рідко коли вісім бочок вина з арпана і продають його по шістдесят франків за бочку; тим самим виторговують якісь чотириста франків із арпана, та й то, коли рік урожайний. А я маю по двадцять бочок і продаю їх по тридцять франків за одну. Шістсот франків виторгу! То хто, виходить, у дурні пошився? Якість! Якість! А що мені з вашої якості? Ну й тримайтеся за неї, за свою якість, панове маркізи! Як на мене, найліпша якість — це грошики. То що ти там казав?..
— Я одружуюся, батьку, і прийшов попросити вас...
— Попросити? Про що? Нічогісінько в мене, синку, нема... Женися собі, я не проти, але давати тобі нічого не дам... Я ж зовсім скапцанів: гроша за душею нема. Виноградники геть-чисто розорили. Оці два роки — ніякого тобі зиску! За се плати, за те плати, як не податки, то добриво, то ще якась напасть. Держава все забирає. Зі шкурою дере. Вже два роки виноградарі трудяться задурно. В цьому році нібито й заноситься на врожай, дак на тобі! — на бочки ціна підскочила. Злупили по одинадцять франків за штуку! Весь урожай — в кишеню бондарям! І чого це тобі забандюрилось женитися до збирання винограду?