— Та я тільки вашої згоди прийшов просити, батьку!
— Ну, це інше діло. А кого ж ти береш, цікаво знати?
— Я одружуюся з Єною Шардон.
— Що ж то за одна? Який у неї посаг?
— Вона дочка покійного пана Шардона, аптекаря з Умо.
— І ти полакомився на умівську дівку? Ти, буржуа! Королівський друкар в Ангулемі! Оце тобі плоди освіти! От і посилай діток у колеж! Так, так... Видно, вона багатійка, сину? — сказав із ласкавою усмішкою старий виноградар, підходячи до Давіда. — Якщо ти береш дівчину з Умо, то, виходить, грошви у неї — і кури не клюють! Ну й добре! Тепер хоч за оренду дому заплатиш! Ти ж знаєш, синку, що заборгував мені за два роки й три місяці дві тисячі сімсот франків. Ото до речі, нарешті розплачуся з бондарем. Не був би ти мені син, я міг би злупити з тебе й відсотки. Хай там що, а діло є діло! Ну, та бог з ними, відсотками. Де моє не пропадало! Так, так. А скільки ж за нею дають?
— Скільки дали за моєю матір’ю.
Старий виноградар мало не бовкнув: «Невже всього тільки десять тисяч франків?» — але схаменувся, згадавши, що відмовився звітувати синові про материну спадщину, і вигукнув:
— Виходить, нічогісінько!
— Багатством моєї матері були її розум і врода.
— Іди-но на базар із цим крамом та й побачиш, що дадуть тобі за таке добро. Лихо з тими дітьми! Слухай, Давіде, коли я женився, у мене було всього багатства, що паперовий ковпак на голові та дві руки, я був злиденний Ведмідь. А тобі ж я дав чудову друкарню! З твоїм ремеслом, з освітою тобі треба женитися на якійсь ангулемській крамарці і взяти за нею тисяч тридцять-сорок. Кинь ти оту любов, я тебе сам оженю! Тут усього за милю від мене живе вдова, років їй десь тридцять із гаком, мірошниця, так у неї добра на сто тисяч буде. Оце тобі до пари! Її землі межують із марсакськими. От би прилучити їх до моїх — добрячий би вийшов у нас маєток! Ото б я в ньому порядкував! Подейкують, ніби вона хоче побратися зі своїм прикажчиком Куртуа, та він же тобі нерівня! Я господарюватиму на млині, а вона хай собі маніжиться в Ангулемі.
— Батьку, я вже заручився!
— Давіде, нема в тебе ділової жилки, бачу, ти вилетиш у трубу. Якщо ти й справді зійдешся з отією умівською дівкою, я через суд стягну з тебе орендну плату, бо не бачу попереду нічого доброго. О мої верстати, мої бідолашні верстати! Скільки грошей викинув я, щоб вас змащувати, берегти в чистоті, щоб ви працювали справно! А тепер тільки й втіхи, що надія на добрий урожай...
— Батьку, досі, здається, я мало завдавав вам прикрощів...
— А ще менше платив за оренду будинку, — відказав виноградар.
— Крім згоди на мій шлюб, я прийшов просити, щоб ви надбудували третій поверх над домом і влаштували помешкання над флігелем у дворі.
— А дзузьки, у мене жодного су нема, сам здоров знаєш. Та й означало б це кинути гроші на вітер, бо який мені з того зиск? Хе! Який меткий, — примчав, ще й на світ не зоріло, та й загадав ціле будівництво, що й королю не до снаги! Хоч ти й Давід, але я не маю Соломонових скарбів. Ні, ти, певно, розуму відбився. Видно, годувальниця підмінила мені дитину!.. Ну й зародить на цій гілці винограду! — сказав він, перебиваючи сам себе і показуючи на виноградну віть. — От де дітки! Вони не ошукають свого батька: я їм гною, вони мені — плоди. А ти? Віддав я тебе до колежу, із шкури пнувся, щоб ти в люди вибився, в самого ж Дідо навчався! І що з того вийшло? Невісточку-безприданницю приводиш мені з Умо! Ото б не їздив ти по науку в Париж, жив у мене на очах, то й батьківське слово шанував би: оженився б оце на мірошничці, дістав би сто тисяч капіталу, та ще й на додачу млина. А так... Ну, що ти в голову собі забрав, ніби я в нагороду за отакі синівські почуття палаців тобі понабудовую? Що ж воно справді виходить? Хіба в домі, де ти живеш, свиней двісті років тримали, що твоя дівуля з Умо не може там спати? Подумаєш! Та що вона, королева французька?
— Гаразд, батьку, я виведу третій поверх своїми коштами. Хай батько багатіє за рахунок сина. Хоч це й не по-людському, але в житті трапляється й таке.
— Е-е, синашу, то платити за оренду дому грошей нема, а будувати цілий поверх для своєї кралі кошти знайшов? Ач, який хитрун, рідного батька надумав у дурні пошити!
Діло повернулося так, що згоди дійти було важко, і старий зловтішався: адже він загнав сина на слизьке і міг тепер, нічого йому не давши, виглядати дбайливим батьком. Отже, Давід домігся від старого лише згоди на шлюб і дозволу здійснити на власні кошти необхідні перебудови в батьківському домі. Старий Ведмідь, взірець батьків давньої закваски, виявив синові ласку тим, що не вимагав платні за оренду й не відібрав заощаджень, про які той так необачно бовкнув. Давід повернувся додому зажурений; він упевнився, що в разі якогось лиха, йому годі сподіватися на допомогу від батька.