— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребти тисяч дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я забороняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того клятого англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилося стенгонів! Красненько дякую за ваші стенгони! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо-машини! До того ж чавунні верстати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгони — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше з тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти на залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.
— «Item[8], читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара...»
Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.
— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитня! Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний: як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба часто ходити.
— «...оцінені на десять тисяч франків», — читав далі Давід. — Десять тисяч, батьку! Та це ж виходить по сорок су за фунт, а пани Дідо новий ціцеро продають усього по тридцять шість! Ціна вашим вухналям десять су за фунт — як свинцевому брухтові!
— Вухналі? Отак ти називаєш батарди, куле, рондо пана Жілле, колишнього імператорського друкаря? Та цим шрифтам ціна — шість франків за фунт! Вершина граверного мистецтва! П’ять років тому куплені, а подивись, блищать, як новісінькі!
Старий Сешар схопив кілька пакунків шрифту, який ще не був у вжитку, і показав їх синові.
— Я не проходив усяких там наук, не годен ні читати, ні писати, та в мене досить кебети, аби збагнути, що шрифти твоїх панів Дідо походять од курсивів фірми Жілле. Ось глянь-но, яке рондо! — сказав він, витягуючи з каси літеру М круглого цицеро, досі невживаного.
Давід упевнився, що сперечатися з батьком — марна річ. Треба було або на все погоджуватися, або від усього відмовитися, сказати «так» або «ні». Старий Ведмідь заніс до опису геть усе до останньої мотузки, на якій розвішують папір. Найнікчемніша гранка, дощина, миски, щітка для миття форм — усе було оцінено з дбайливістю скупаря. Загальна сума разом із патентом на звання друкаря та всіма замовленнями сягала тридцяти тисяч франків. Давід замислився, чи може з того бути якесь пуття. Помітивши, що син мовчить, збитий тією сумою з пантелику, старий Сешар занепокоївся; він волів би запеклий торг над мовчазну згоду. Коли покупець торгується, видно, що він чоловік тямущий і здатний обстоювати свої інтереси. «Хто не торгується, — часто казав старий Сешар, — той нічого й не купить». Намагаючись розгадати синову думку, він перераховував різне начиння, необхідне для роботи провінційної друкарні; він по черзі підводив Давіда до верстата для налощування паперу, до верстата для різання паперу, призначеного для міських замовлень, і все вихваляв їхню надійність та досконалість.
— Старе обладнання завжди найкраще, — казав він. — У друкарському ділі треба було б платити за нього дорожче, ніж за нове, як це й заведено в золотобитників.
Страхітливі віньєтки із зображенням гіменів, амурів, мерців, що підіймають плити свого надгробка, призначені оздоблювати якесь М чи В, величезні обрамлення театральних афіш, прикрашені масками, завдяки красномовству п’яного Сешара перетворювалися на речі, яким ціни немає. Він запевняв сина, що провінціали цупко тримаються своєї звички, що даремно він пропонуватиме їм щось навіть і краще. Він, Жером-Нікола Сешар, сам пробував продавати їм календарі, куди кращі за «Подвійні Льєжські»[9], друковані на обгортковому папері! І що з того? Перевагу перед його чудовим календарем завжди віддавали звичному «Подвійному Льєжському». Та Давід незабаром і сам упевниться в цінності цієї старовини, коли почне продавати її дорожче за всяку там невигідну новизну.
— Отак-то, синку! Провінція — вона і є провінція, а Париж — це Париж. Уяви собі, прийде до тебе такий собі чолов’яга з Умо замовити запрошення на весілля, а ти відмолотиш їх без купідонів з гірляндами. Та він же сам не повірить, що одружується, і поверне оті запрошення, коли побачить на ньому голе-голісіньке З, як у твоїх панів Дідо, котрі хоч і славляться в друкарстві, але в провінції їхні витребеньки приживуться хіба років через сто. Он як!